Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Це в Чехії.

Софія вийшла з поруйнованого приміщення головної пошти на залиті сонцем вулиці Львова і хвилю постояла, даючи втомленим очам заспокоїтись. Але вони знову засльозились, не рятувала навіть жалобна вуалетка на капелюшку.

Треба було одягти старий капелюшок із широкими крисами, а не цей новомодний мацьопий ток! [69] Ток – жіночий капелюшок із високою тулією без крис. Але Дзідзі, придбавши для неї новий костюм, що складався з чорного прилягаючого жакета з великими ґудзиками і спідниці-годе, яка відкривала кісточки, забажав, щоб вона вийшла в люди у ньому.

Саквояж значно полегшав після того, як вона відправила посилку в Белелуї; великий годинник на фасаді пошти показував полудень, Софія перейшла на тінистий бік вулиці, дісталася перехрестя й тільки тепер побачила масштаби руйнувань.

Пошта, кам’яниці поблизу неї і церква Святого Духа носили на собі сліди воєнних дій, наче поранені – шрами. Усюди стояли риштовки, будівельне начиння, метушилися робітники.

І ще. Усі вивіски Львова водномить стали польськими. А може, просто вона давно не виходила в люди?…

По вулиці Сикстутській продзеленчав електричний трамвай.

Софія піднесла голову і на протилежному боці вулиці побачила Вацлава. І серце впало.

У гранато`вому мішкуватому костюмі з тростиною в руці і з трохи більшим, ніж у неї саквояжем, він похмуро провів поглядом трамвай і рушив у її бік. І десь на половині дороги вздрів її, нерухому, на розі Словацького і Сикстутської.

Погляд побіг від неї в один бік, у другий, зрештою повернувся, і Вацлав завершив свій шлях, уставши на хідник поруч з нею.

– Моє шанування, Софіє, – підніс він канотьє і похмуро кивнув на будівлю пошти. – «Та ж війна з одних причин може в світі бути: щоб свої і людські кривди відвернути…»

Вона не ворухнулася.

– Як нікуди не квапишся, то можемо прогулятися до парку Костюшка.

Майже не змінився за цей час, тільки сивини побільшало і хода стала важчою, приземленішою.

Вона пригадала, скільки сивини в її волоссі, й очі знову засльозилися. А от куди щойно квапилася, вже й не згадає…

У парку можна було спокійно уявити, що ніякої війни ніколи не було. І що вони – разом…

– Я чув, що ти успішно лікуєш рак шийки матки радієм? – почав Вацлав і напевно сам здивувався тому, з чого почав.

– Так, за методикою Склодовської Марії.

– А я завідую кафедрою біохімії при медичному факультеті.

– Мої гратуляції… Помовчали.

– А школа сестер-акушерок теж твоїх рук діло?

– Моїх.

– Я так і знав. Далі практикуєш своє зелолічництво?

– І не тільки.

– А… як Дзідзі?

– Не вельми файно…

– Може, я куплю йому скрипку, ти ж хотіла, Гварнері чи… чи самого Страдіварі?…

– Не треба.

Розмови не вийшло. Розпрощалися й пішли кожен у своєму керунку.

Софія сіла на трамвай, вийшла на Городоцькій з допомогою люб’язного юнака, який стривожено запитав, куди її допровадити, різко висмикнула свою руку з його і швидко пішла, майже побігла до свого дому. Важко дихаючи, дісталася свого поверху, влетіла в хату, здерла з голови капелюшок і припала всім тілом до великого портрета в позолоченій рамі на стіні.

І застогнала-завила не своїм голосом…

До війни все ще якось трималося купи. Мали кожен свою практику, займалися наукою, підростали діти, намагалася з ними не розставатися, а раптом хтось із них прокинеться серед ночі і захоче її поцілувати, а її не буде? Сама вчила їх усьому, чому знала, а також наймала найкращих учителів. Юрко жодного дня не був у школі, але без особливих труднощів вивчив удома з десяток мов, мало не з колиски навчився читати. Перейняв у неї манеру гри та її розуміння музики, впевнена, що багато чого досягне у житті. Єва була інакша. Гонорова постава, величезні очі, волос ся барви темного золота. Дуже делікатна, тонка натура, кохалася в камені, любила старі будівлі, бруківку, дух міста.

Не розуміла мами, яка не могла жити без природи, без лісу і річки, без своїх рослинок.

А потім…

Дізналася про табір українських виселенців у Гмінді [70] Гмінда – місто, центр округу землі Нижня Австрія, там функціонував табір для українців-галичан. й добровільно поїхала надавати землякам медичну допомогу. Не могла залишатися осторонь, коли люди жили в бараках, діти і старики гинули від хворіб і недоїдання, а жінки самотужки старалися налагодити там бодай якесь духовне життя і побут.

Вацлав у цей час був по другий бік фронту: працював гарнізонним лікарем у Лінці. Ставши раптом великим патріотом Другої Речі Посполитої.