Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Питання Юліана. І лаконічна, спокійна відповідь, наче все вже давно вирішено і лишилося зовсім мало до досягнення мети.

– Не цього прагне моя душа.

І товариство затихає, і до самого смерекового бору всі їдуть мовчки, ніби допитуючись кожен у своєї душі, а чого ж вона прагне…

Біля Холодного джерела, з якого б’є солодка, як мед, вода, Геньо першим порушує мовчанку:

– Ти знаєш мене давно, кузино, – серйозним тоном починає він, – знаєш, як я легковажно ставлюся до всіх цих філософствувань, але ти змусила мене замислитися про своє майбутнє. І знаєш що? – він робить ефектну паузу, обводячи всіх насупленим поглядом… – Я тобі все це пригадаю колись, от побачиш! – широко всміхається він – і всі сміються.

– Ви будете хорошим лікарем, якщо захочете, – каже Ольга. – Ви схожі мені на конвалію, можете бути одночасно і дурманом, і ліками, і від вас залежатиме, який шлях оберете.

– А вам ніхто не казав, що ви схожі на циганку? – парирує Генцьо.

Ольга стиха сміється. Усі спішуються.

– Казали. У мене душа письменниці, тому я полюбляю такі порівняння. От Юлько – це терен, квітка серед шипів. А ти, Зоню, викапана лілія: така біла бездоганна цера, і від тебе наче виходить якесь світло…

– А я, я яка квітка? – весело допитується Августа, всівшись на поваленій колоді і поправляючи довкола себе поділ своєї світлої літньої сукенки, поки хлопці дістають кошики з харчами.

– Ти? А ти – кульбабка! – і знову всі засміялися, бо порівняння видалося дуже точним.

– Попрошу панянок голосно не сміятися, – напускає на себе поважності Генцьо, витягаючи житній хліб, солонину, налисники на капустяному листі і бринзу. – Бо можемо прикликати Того, хто медом відає, а він ох як любить поласувати дівчатами!

– А нашо тоді нам такі кавалєри, з якими ми якогось ведмедя будемо боятись? – завзято підморгує супутникам Августа. – А якщо серйозно, то всі мені кажуть, якби я вміла говорити українською, то була б викапана українка: малюю гуцулів, знаю їхні обряди, кухню, обожнюю вашу вишивку. Мене виховали в пошані до українства, тому в мене такі хороші друзі, як ви!

– То ми зараз вас навчимо української!.. – знову Генцьо, знову всі сміються.

Тільки Юліан мовчазний, тихий сьогодні. Як і Софія… Поївши, вирішують випити з того джерела за вічну дружбу.

– Міцна, як скеля, хай буде дружба наша! – урочисто проголошує Августа.

Юлько п’є пригоршнями, Генцьо лише розплескує воду. А Софії від тої води робиться зимно-зимно, аж зуби зацокотіли.

А тоді всі лізуть на гору за едельвейсом. І ніяк не можуть знайти цю маленьку відважну квітку, яку мужні чоловіки дарують своїм коханим.

Найбільше хотів знайти її Юліан, першим подерся на плато, мало не зірвавшись із нього і не заплативши життям. А знайшла квітку Ольга, відійшовши від плато на кілька кроків. Усі втішилися, зааплодували, а Ольжині очі зробилися ще більше смутними. І Юлько теж чомусь зажурився… Дорогою назад вони з Юліаном відстали від решти, і смерековий ліс охопив їх своєю величчю та красою. Спішилися, хвоя хрумтіла під ногами, сонце прочісувало промінням віття дерев.

– Про що замислилися, Софіє?

На відміну від Євгена, Юліан завжди носив темний стрій, завжди ставився до неї делікатно й люб’язно… Лише погляд його час від часу намагався щось прочитати в її очах, щось важливе, що не стосувалося науки.

– Про те, що на мене чекає в життю.

– На вас чекає удача.

– Звідки ви знаєте?

– Ви створені для іншого життя. Залишитися тут для вас – це поховати себе заживо.

– Що ви кажете? Тут так красиво і… і бентежно…

– Ви ще ніде не бували, Софіє, ви ще така юна. Пообіцяйте мені, – він зупиняється перед нею, хвилину мовчить, а тоді веде далі якимсь не своїм, хриплим голосом, – якщо хтось запропонує вам зостатися тут… якщо раптом запропонує, не погоджуйтесь нізащо. Ви маєте вивчити всі свої науки, побачити світ у його красі та величі і тоді… лиш тоді, якщо забажаєте, можете вертатись сюди… де на вас чекатимуть завжди.

– Хто… хто на мене чекатиме?… – наче у сні шепоче Софія, а галантний чоловік бере її пальчики і підносить до своїх вуст.

– Пообіцяйте мені.

– Обіцяю…

Софія, мерзлякувато зіщулившись, підходить до вікна келії. Уже далеко за північ, і в кляшторі тихо, як у труні.

За вікном буяє травень, але всередині прохолодно, весна проникає сюди лише відгомоном запахів і звуків. Капот зі сивої кожушини не рятує, Софія тре руки і сідає на ліжко. Довкола неї темні мури, світло лоєвої свічки кидає на них хиткі тіні, дубові двері здаються замкненими навіки, а розбурхана уява малює, як монастирськими коридорами блукають привиди ігумень, похованих у підземній крипті вівтаря у храмі Всіх Святих кляштора бенедиктинок.