Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Коли я виросту, я зроблю так, щоб люди не вмирали. У здивованій тиші срібна ложка випала з рук тітки Теофілії і дзенькнула об підлогу, діти повідкривали роти, а дядько Іван – худий і строгий – кахикнув, прочищаючи горло, як завжди робив перед проповіддю, а тоді відклав серветку, випростався, від чого став ще худішим і строгішим, і серйозно подивився у вічі своїй племінниці:

– Це робота для Бога. Але… – він неспішно всміхнувся і став раптом схожим на ікону з церкви в їхньому селі… – Ти завжди можеш стати Йому помічницею.

Софія натягує віжки і зупиняє сірого в яблука коня.

Довкола нікого, тільки вітер шарпає вуалетку її невеликого капелюшка зі штучними квітами на обводі, розпушує темне золото волосся, завите і пущене кількома локонами по плечах, бавиться подолком попелястого костюма амазонки з вузькими панталонами замість панчіх, призібраною над одним коліном верхньою спідницею і приталеним жакетом, схожим на чоловічий.

Цей вітер тягне, манить, кличе до скелястого хребта найвищої тут гори Рарив, яка нависає зі сходу загадково і недоступно. Повітря ще вологе і по-вранішньому смачне, сонце золотавить верхів’я гір на горизонті, а річка Молдова бурлить і клекоче, оминаючи, як і вона сьогодні, затишний Кимполунг із заходу.

Кінь нетерпляче вдарив копитом…

Тато, добившись від метрополії дозволу на медичну науку у Відні, успішно завершив навчання, зрікся сану і посів посаду повітового лікаря в Кимполунзі.

Він узяв із собою доньку.

Софія погладила шию коня й озирнулась, чи ніхто не з’явився на стежці.

Уперше за одинадцять років донька і тато прокидались в одній хаті, їли за одним столом і ходили одними стежками. Софія швидко призвичаїлась до тутешніх устоїв, неквапливого плину часу і малолюдного товариства, допомагаючи татові, чим могла, у його лікарській практиці.

Минув рік, і в її серці поселилася мрія, яка заважала їй спокійно спати, їсти та ходити цими стежками, а от що з нею робити далі, Софія поки не уявляла…

Але одинадцять років життя поза батьківським домом не минули безслідно, і за будь-якої нагоди Софія спішила назад до Белелуї. З батьком вони жили пліч-о-пліч, як далекі знайомці, чиї долі раптом тісно переплелися. Несподівано для обох.

Зате вона обожнювала возитися з його кіньми, у вільний час відбувала довгі прогулянки тутешніми околицями, а там, де на конях важко було дістатися, ходила пішо.

Влітку, коли все довкруги цвіло й буяло, від запаху різнотрав’я паморочилося в голові, а воду з цілющих джерел хотілося пити і пити, ці прогулянки зовсім не виснажували, навпаки – додавали наснаги і натхнення, а взимку, коли все потопало у снігу й недоступні скелі робилися м’якими і пухнастими, а озерця вкривалися кригою, вона бралася за лижви.

Мила серцю Буковина! Але сьогодні все не так!

Немає поруч любої кузини Наталі, з якою вона здружилася в домі Озаркевичів, бо недавно у тої помер чоловік, щирий друг і однодумець Теофіл Кобринський. Не уявляла її Наталя життя без нього, а вона лише на чотири роки старша за Софію!

І тому сумно Софії і страшно. Страшно ось так покохати, а потім утратити. І вирішує Софія, що кохання – то велике нещастя, в яке вона ніколи добровільно не кинеться. Як прийде біда – що ж, але вона ніколи сама не шукатиме його, ніколи…

Першою її наздоганяє Ольга. Вона теж добре тримається в сідлі, мріє про власного чорного коня, дамське сідло і костюм.

Познайомилися Софія з Ольгою минулого року тут, у Кимполунгу, де батько Ольги посідає посаду секретаря при старостві, й відтоді бігали одна до одної за будь-якої нагоди, аж люди почали питати, чи то часом в сім’ї Кобилянських не з’явилася ще одна сестричка.

– Що з тобою, люба Зоню? Чого ти втекла від нашого товариства? І сумна така? – одразу зауважує її душевний неспокій подруга.

Стрункий і високий її стан ладно облягала пряма сукня з коміром-стійкою і рюшами на ліфі, смаглява шкіра і чорне лискуче волосся робили її схожою на румунку, а великі чорні смутні очі проникали в самісіньку душу…

Софія відводить погляд, зосереджено розглядаючи свої мереживні рукавички.

– От думаю, якби наші батьки тут не працювали, ми б із тобою і не стрілися.

– Так що ж тут сумного?

– Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Як татуся сварили, що він після смерті мами пішов вчитися на лікаря! Тітка Теофілія з ранку до ночі бурчала: «Замість того, щоб одружитися і створити дитині дім, вчиться по закордонах!» А потім він зрікся сану. І що тоді почалося! Я довго не могла нормально до церкви у Белелуї ходити, навіть із хати виходити боялася, мені все здавалося, що всі дивляться на мене осудливо, бо я донька відступника…