Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Шкода, вона б постукала у стіну біля ліжка, яка межує з його майстернею, і хтось там, може, почув би її і – може навіть, прийшов би подивитися, чого та стара пані так шумить, бо вийти і покликати когось на поміч самотужки вона вже певно не потрафить…

Але все ж таки дивний нарід ті художники, десь собі літають мислями серед хмар, не думаючи про хліб насущний, добре, якщо є кому про них подбати…

Он Олексу по смерті його Анни-Марії, яка залишила йому двох малолітніх синочків, сам митрополит підтримує і морально, і матеріяльно.

Але все одно важко. Софія не раз бачила, як художник годинами стоїть на опустілій терасі, спираючись на вірну паличку, курить цигарки одну за одною і дивиться на Собор. Бо коли до вас приходять хороба і самота, ви довідуєтеся, що таке пекло…

Софія перечікує напад слабості та болю і знову звертається поглядом до вікна.

Її невістка Марія – теж художниця зі школи Новаківського – приємна дівчина, нема на що жалітися, але нащо їй возитися зі встрентною [62] Встрентна – відразлива. свекрухою? Добре вона всетаки вчинила, що спровадила їх із сином звідси.

Щасливі вони. І Олекса – щасливець… Покохав свою дружину, коли та була ще дитиною, малював її, творив задля неї. Поки смерть їх не розлучила…

А вона?… Чому її великому коханню не судилося дожити до старості?

Софія склепила повіки. Під ранок їй нібито полегшало. Вже не трусило в лихоманці, і біль у животі вже не був таким пронизливим. Тільки серце чомусь калатало в тиші і півтемряві помешкання повільно і гулко…

Аж раптом за вікном почався рух, по хіднику застукотіли чоботи і черевики, молочарка задзвеніла дзбанами, а хтось голосистий заволав на всю вулицю:

за що заробив від шимона «шляків» та «перунів». Робітник із «Елеганту» йшов собі, щасливий, до праці.

Львів прокинувся, готуючись до нового дня, лише вона ніяк не може скинути з себе скутість і заціпеніння виснажливої ночі, помережаної короткими і жасними сновидіннями.

Перед очима з’явилася паруюча філіжанка чаю, і Софія кволо всміхнулася, згадавши, як вони з сином любили ті чайні церемонії!

Її любий Дзідзі вмів і любив поратися біля їхнього великого самовара, доки вона накривала на стіл.

У кімнаті з балконом, вікна якого виходять на маленький внутрішній дворик, де ґаздині розвішують білизну і пліткують про всіх і вся, обов’язково накритий білим обрусом стояв круглий чайний столик з горіхового дерева на акуратній лакованій ніжці, що розходилася донизу триногою. Вона відчиняла креденс і витягала звідти порцеляновий сервіз кінця минулого століття: дві маленькі філіжанки, цукерничку відкритого типу, тарілочку, на яку клала неодмінно свіжу булку з найближчої пекарні, і молочник, у який заливала обіднє молоко. Ніщо не мало завадити цьому ритуалу, ніщо і ніхто…

Чому ж тепер вона сама-самісінька, і немає кому розпалити в п’єцу, і холод знадвору заповзає в її тіло, і від цього холоду дерев’яніють не тільки руки й ноги, а, здається, і її душа?…

Поволі відкидає перину, мацає рукою в пошуках шляфрока і… завмирає від здивування.

На порозі спальні стоїть дід у селянському вбранні, але з оселедцем на голові, і погладжує свої сиві вуса.

– Не впізнаєш?! – голос має грубий, трубний, але не є їй неприємний.

Вона мружиться, приглядається до нього, когось він їй нагадує…

– Отакої, уже й люба рідня цурається! Певно що так, Стефан Окунь знав тіко абетку і заледве підписатися міг, а вони Окуневськими поробилися, повивчалися на панів дохторів, загордилися!

Ох, та це ж прадід Стефан! Чому він тут, чого він від неї хоче?

– Не бійся, я ж не сварити тебе прийшов, я прийшов сказати, що горджуся тобою, заткала ти їх усіх за пояс, і ляшок, й австріячок, і мадярок! Недарма я воли пас, ох недарма, звеселила ти моє серце! Ех, моя кров! – прадід витер рукавом вишитої сорочки очі і зник.

Софія, важко дихаючи, відкинулася на високі білі подушки. Бузково-рожеві смуги на шпалерах замерехтіли перед очима, зливаючись в один світний колір, від якого заболіло в скронях. Казав її Дзідзі, що найме для неї прислугу, аби було кому чай заварити і їсти подати, коли з дружиною з’їжджав на нове помешкання десь аж до Залізної Води. А вона не схотіла! Гонорова!

А тепер було б незайвим хоч якусь живу душу біля себе мати. От і прадід привидівся. До чого це?