Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Навіть не думай… – Встала, мовила тихо, глухо, мов камінь важкий перевернула під водою. Опустив очі. Схилив голову. А потім простягнув руку і вхопив дівчину за плече. Зирнув ясно, аж пронизав, як раптовий грім:

– Я – живий! Я – чоловік! І ти ж знаєш…

– І я жива! – перебила його різко, наче відрубала крило тому слову… – Але ж я жін-ка-на-вій-ні, – проказувала поволі, майже по складах. – Я – вояк. І ти це найліпше розумієш. Зламати довіру, повагу – дуже легко. А ти… Йди, Іване, йди!

Видихнув, наче цілу бурю в собі тримав, наче смерч вирвався із тим подихом. Повернувся різко і без слова пішов. Ще кілька днів по тому Іван ходив хмарний та суворий, геть замовк, замурував уста. Але нові походи, окопи, бої… Вдавав, що забув ту прикрість, а може, таки збагнув та й облишив свої намагання?

Олена ще більше трудилася, вчила новобранців військових премудростей. Такої строгості від своєї вчительки не очікували, але стріляти таки навчила, і скрадатися, рухатися перебіжками… Усмішку вперше побачили, як отримала картку від брата. А потім – Ромко Дашкевич прислав вісточку. А вона аж наспівувала…

За бій під Комарниками одержувала медаль за хоробрість – перед усім строєм, від австрійського генерала Фляйшмана. Іван радів, наче то його нагородили. А Олену тішило ще й те, що стрільці-побратими раділи за неї, визнали її заслугу. В додаток – їй надали коротку відпустку. І вона поїхала шукати батьків.

Після несподівано тріумфальної поїздки до Відня в січні 1915 року поверталася на фронт через Сваляву – мала наздогнати свою сотню після відпочинку. З потяга у темний засніжений вечір зійшла тільки вона. Ступала така щаслива і гарна, у блакитному сукняному плащі, який виміняла у хорунжого Яремкевича. Лише приторочена збоку шабля тихо відбивала такт ходу на халяву крага. І тиша довкола. І темрява. Ніч вляглася на дорогу посеред села, як стара велика баба, загорнувши всі хатки у свої широкі спідниці, згасивши усі вогники – анумо всім спати! Степанів йшла ледь видимою дорогою, яку швидше вгадувала, аніж бачила, за порошею на примерзлому путівцю. «Майже як колись у Винниківському лісі!» – всміхнулася своєму спогаду, намацувала ногами стежку, по силуетах хаток та дерев орієнтуючись, куди іти. Та раптом ніч заворушилася. Назустріч Оленці щодуху мчали якісь сіруваті і чорні тіні.

– Г-гав! Р-р-р! Гав-гав! – завалували пси, десь здалека і щоразу ближче. О-ой! Вони вже коло неї! Один, другий, злющі! Позбігалися, напевно, з усіх дворів, збилися у зграю, гавкають, щирять ікла, гарчать. Людоньки, рятуйте! З малої дитини неймовірно боялася собак. А-а-а! Який він страшний, як вовк, оцей найбільший псюра! А ікла які! Побігли дрижаки по тілу… Холодний жах і встид! Отут от серед села візьмуть і загризуть молодого вояку…

– Гар-р-р! Ур-р-р-р! – здоровенний собацюра, певно, вожак, розпинав широкі груди лютим гарчанням, підстрибував і наступав на Олену. Ай! Нога ковзнула, і дівчина шурхнула у примерзле болото дороги. Щось холодне і тверде впнулося у руку. Шабля! Блискавично – плазом – поміж брів тому найстрашнішому псові – а на тобі! Пес аж заскавулів, а Олена ривком скочила на рівні і – ж-жах-ж-жах – широкий миттєвий рух – шабля розрізає нічне повітря, скавчать розлючені псиська. Відгавкуються, але розбігаються. Ну що ж, і цього ворога здолала. «І то немало!» – видихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках і ногах.

«А хлопці в таборі не натішаться з моїх пригод!» – всміхнулася подумки.

– То як так, пані кадете, не побоялися з доктором Трильовським сперечатися, [56] Тут – Олена Степанів сперечалася з д-ром Трильовським після його виступу у 1913 році, котрий дотримувався думки, що війни (світової) не буде і не потрібно до неї готуватися. не побоялися Пілсудському свої зауваги виказувати. [57] Пілсудський Юзеф – польський політичний і державний діяч, перший голова відродженої польської держави. Ініціатор створення Польської Організації Військової, засновник польської армії, маршал Польщі. Після його виступу у Львові 1911 року Олена Степанів висловила зауваження, що його заклик до звільнення території польської та звільнення поляків неприпустимий, якщо йдеться при цьому про загарбання території української. А тут сільські неграмотні пси – і ваших аргументів не послухали? – Іван і далі жартував, тішився, що знову бачив свою ніжну квітку такою щасливою, що повернулася до них. І до нього. А хлопці щиро реготали над її дитячими страхами, аж сльози втирали.