Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

А за короткий відтинок часу – то був уже листопад 1911 року – майже усіх цих молодих людей (деякі вже стали студентами) доля звела у «Повітовій Січі». Туманного осіннього вечора заходили – потайки, по одному, неспішно, витримуючи часові паузи, аби ніхто не запідозрив цих таємних сходин. [41] Сходини – зібрання. У приміщенні напівтемно, вікна замкнені від вулиці, завіски спущено. Та Олена відразу побачила схвильованого Івана – стриманий вулкан, який от-от вибухне. Коли всі зібралися, Іван заговорив – про війну, яка неминуча, про час, у який можна змінити історію, долю людей, долю свого краю. І вони мають бути готові діяти. Розповів про Пласт, який діяв уже в Англії, як він впливає на розвій [42] Розвій – розвиток. молоді і чому необхідне створення такої організації і тут, у Галичині. Говорив коротко, впевнено, аргументував виразними прикладами з історії. Слова пульсували, як кров у скронях, тривожили, кликали. Тепер Олена дивилася на нього захоплено, аж забувалася дихати, дивувалася огрому його знань. Дивувалася, яким же він був мовчазним і зніяковілим у час їхніх зустрічей і яким великим став зараз перед нею. Їй теж хотілося стільки знати, розуміти, вирости до нього.

Вона тоді вже читала, захоплено читала – бігала до випозичальні [43] Випозичальня – заклад, де позичали книжки, прообраз бібліотеки. Келера при вулиці Баторого, [44] Баторого (вулиця) – сучасна вулиця Князя Романа у Львові. як по свячену воду. Читала і вдень, і вночі при свічках, на кожній перерві, на прогулянках, зранку й увечері. А нині чула, як розбурхується у ній вогонь, як росте чуття її належності до великої історії, картини якої розкривав Іван перед майбутніми пластунами: до великих походів князя Святослава, до зухвалих козацьких нападів на Османську імперію, до визвольної війни Хмельницького. Уява малювала: ось вона, Оленка, стоїть на укріплених князем Данилом стінах Хотинської фортеці, а ось уже мчить із козаками Івана Мазепи. Ось бачить, як гетьман Сагайдачний звалив із коня воєводу Бутурліна біля Донського монастиря на виду двох військ – і то де, майже під стінами Москви!

Ту розворухану уявою кров треба було гамувати дією. Не виникало питання, чи приєднуватися до Пласту – вона жила ним! Тут розростався той дух, ті навики, що виховував на заняттях із руханки професор Іван Боберський. Тут діставали крила ті ідеї, ті пориви, що зародилися ще на уроках у Костянтини Малицької, [45] Костянтина Малицька – українська поетеса, прозаїк, перекладач, бібліограф, редактор, педагог, діячка культурно-освітніх товариств Галичини. Прославилася як авторка пісень «Чом, чом, чом, земле моя» та «У Січі, у Січі гуртуймось, брати». Василя Пачовського, [46] Василь Пачовський – український поет, історіософ і мислитель. Доктор філософії. директора Алиськевича, [47] Андрій Алиськевич – український педагог, науковий і громадський діяч, германіст. що будив вогонь життєвої енергії, поривав у простори чистого духу серця юних гімназисток.

Нині ж вони випробовують себе по-іншому – йдуть у таємний нічний пластунський похід. Куди? А до Винниківського лісу, на Чортові скелі. Кожен, як міг, відпрошувався вдома, наче до товариша їде в гості чи на прогулянку в гори, аби не зрадити справжньої мети.

Осінь відступала вже зі Львова, засипала бруківку золотими посланнями кленів та каштанів, прощально погладжувала стіни древніх будівель утомленими променями – і не було вже в її дотиках тепла… Мерзлякуватий вечір щулив плечі від холоду, обіймав жовті голови ліхтарів кошлатими руками сутіні, але не міг загрітися. Заколисував утомлених людей, а тоді поволі підіймався до Високого Замку – милуватися зимним нічним небом.

Але чому ці люди не сплять? Хіба пластунам не стоїть на заваді холод чи темрява? А-а, навпаки – випробування додають азарту! Але хто бачив, скільки таємних страхів товчеться у тій он щупленькій дівчині? Ніби чорні кошенята, вони намагаються гострими пазуриками вхопити за серце, скрадливими м’якими кроками топчуться десь усередині, щоб у наступну мить – шугонути з переляку кудись аж попід лопатки… Як же вона їх гамувала! Йшли лісом. Темно, ані вогника ніде, тільки зірочки з неба здивовано дивилися на тих хлопців і дівчат, котрі чогось рухаються посеред ночі. Геть, дрижаки, геть, темні почвари страху, геть! Тут гартується дух світлий і міцний!

Знову теплий дотик. Той, такий незабутній дотик долоні до долоні – і світ розвиднівся. Став тихим і мрійливим. Іванко! Нічого не говорив, лишень діткнувся руки, всміхнувся у темряві, тільки білі зуби блиснули. Аж смішно стало Оленці. Чого боялася?