Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– …так, дуже складно. Дуже. Війна – не для жінок.

– …так, зараз маю невелику відпустку. Шукаю батьків у Відні, бо з початку війни переїхали, і слід їх утрачено. Щирою, майже дитячою усмішкою сяяла до усього товариства, що із захватом ловило кожне слово, мовлене молоденьким кадетом. «Яка краса, вона якась уся промінна!» – голосно прошепотів хтось. А Олена – бо це була саме вона – ховала за теплим усміхом, як за віком величезної бабиної скрині, цілу картину своїх чуттів. І не хотіла відкривати людям уповні те, що пережите, бо то був холод, вільгість, бруд, утома, біль. А ще – страшний чорний відчай, який не раз на неї падав, як лава камінна зі скелі – бо закривала очі убитих своїх побратимів. А ще – пекучі сльози, через які не бачила дороги, бо витягала з розстрільної [37] Розстрільня – розсипний стрій. поранених молодих жовнірів, котрі стікали кров’ю. А ще – прикрість від наказів, неузгоджених, іноді просто безглуздих, які часом доводилося чути від австрійських офіцерів, але які мусила виконувати, мала сповнити обов’язок, бо давала присягу. Так, присягала зі стрільцями на вірність Україні, але ж стрілецький Легіон – то частина австрійського війська. Хочеш служити у війську – присягаєш на вірність цісарю. Тільки так.

Пригадувала, як у жовтні 1914-го йшли Закарпаттям. Де ворог, де свої – часто ніхто з австрійських офіцерів не знав, доводилося розпитувати у місцевих селян. Оберст Бергер послав їхню сотню шукати на горі Ключ капітана Яна та стати під його команду. Видавалося, що пан оберст просто позбиткувався з українських вояків. Цілий день вони збивали ноги по гострому камінню, по корчах і ялинниках, дерлися на кручі, котилися крутими схилами ручаїв додолу. А капітана, який, як потім дізналися, насправді кілька днів як відбув на інше місце, звісно, не знайшли. Але натрапили на страшне побоїще минулого дня, де лежали неприбрані трупи з розчерепленими головами, а помежи них – розкидані по полю молитовники, світлини й листи… Посланцем повідомили Бергеру результат свого висліду. Наступного ранку отримали наказ змінити сотню Дідушка над Опором. Прибулі ввечері кухарі повідомили, що всі частини перемістилися до Крушельниці, а про них ніхто не згадав – ні змінити, ні дати наказ про відхід… А які несамовито важкі були перші патрулі! Дорога роз’юшена, розчинена дощами, як тісто на медівник. Розкисла глина зі смаком прицмокує на кожному кроці, не випускає підошву зі своїх в’язких поцілунків. А січовий стрілець Олена Степанів разом з іншими вояками місить це осіннє багно, щосили видирає з нього ноги, ковзає, падає, встає, та знову крок за кроком – уперед. З плеча щоразу намагається сповзти важкий кріс – прив’язаний конопляною мотузкою, геть не пристосований до польових умов однозарядний «Верндль». [38] Верндль – застаріла модель гвинтівки кінця ХІХ ст., довжина 128 см, вага – 4,5 кг, довжина багнета – 60,4 см. Але все байки. А от безнастанний дощ, який падає і падає за комір – то біда. Від зимного вітру мокра одіж зачинає обмерзати, грубе сукно коле і натирає шкіру, ноги, як дві зимні рибини, хлюпаються у промоклих черевиках, але треба йти. Мають наказ нести патрульну службу на горі. І крізь листопадову студінь – пнуться на самий верх, поміж лютого шарпання сніговиці, по слизькому камінню, багнюці, засніженому листю – йдуть у патруль – мокрі, голодні…

Після зустрічі у «комітеті» кинулися до Олени жінки обіймати, цілувати, а молодесенька героїня дякувала і ніяковіла від такого шквалу людського тепла й уваги. Низькорослий, опасистий чоловік, на якому тріщали ґудзики маринарки, стояв біля печі, кривився, а на ту вітальну веремію скорчив зневажливу міну та їдко вшпилив: «Зате у полі, певно, усі хлопці цілують!» Хтось зопалу реготнув.

Олена замовкла. Аж зсутулилася. Тоді випросталася. І з висоти свого невеликого зросту шурнула на хлопаку зимною водою: «Не про те думаєте, пане! Не про те… У полі кулі цілують». Блакитною блискавкою оперезала нікчему у чоловічому костюмі. І це мужчина? Зневажений дотепник зніяковів, уже бурмотів вибачення, а Олена враз наче відійшла поглядом у інший світ, відслонилася від метушливих людей… Коли в серці є така любов – величезна, як небо – до своєї землі, така проста і щира, якою просякнута кожна клітиночка твого єства, яка живе у твоїй душі високим полум’ям, котре кличе боронити ту любов… Як її пояснити цим людям? Хіба самі зуміють полюбити…

У Відні її часто питали – а як же їй із мужчинами поруч, та ж вона «женщина», чи нема яких прикростей? «Не було їх!» – відповідала просто і переконливо. Не всі вірили. Дивилися захоплено, подивовано або й геть із сумнівом. Так, повага та чемність у ставленні до себе, яку заслужила серед чоловіків своєю відвагою, витривалістю, строгістю – то не просто так далося.