Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Дав Бог – і танцювали. Уже наприкінці серпня 1914 – «танцювали» під акорди війни – на леваді у Гаях, коли перша сотня січових стрільців, якою керував Іван, вправлялася у військових маневрах. Замість оркестру та пишного декору – сірий дим над обрієм та гуркіт гармат, від якого спочатку здригалися, а потім звикли… Після страшної історії з фотографією – Іван прийняв Галю під власну відповідальність у свою сотню.

Відбули вишкіл, ішли строєм по Львову до двірця, щоб рушати на фронт. У першій шерензі Олена, Гандзя Дмитерко [53] Ганна (Гандзя) Дмитерко (по чоловікові Ратич) – український педагог, громадська та військова діячка. Десятник УСС, згодом – десятник УГА. – поруч із жовнірами. Люди попри дорогу стояли зі сльозами в очах, хрестили, благословляли, а декотрі навпаки – гнівливо вигукували та плювали, запримітивши дівчат у стрілецькому війську. Та не тільки посполиті мешканці Львова обурювалися.

Прибули до двірця, вантажились у потяг. Комендант потяга, Михайло Галущинський, [54] Михайло Галущинський – український педагог, військовик, публіцист, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч. Комендант Легіону УСС, віце-маршал сенату Польської Республіки. Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. як уздрів, що є дівчина у вагоні, страх як розлютився:

– Негайно висадити. Навіть мови не може бути! Які жінки на війні? Геть!

Олена скипіла. Але кому ж доводити, що вона не гірша за інших вояків, вона ж усе вміє, вона ж вправна, сильна, хіба не поклала стільки праці своєї для стрілецької справи, хіба… За неї вступився Іван. Саме йому вичитував Галущинський. Та сотник не змовчав і сперечався – до металу в голосі, до крику… доводив… Проте Галущинський наказу свого не скасував.

– Але я за неї відповідаю. І не можу лишити її тут саму. Москалі наступають! – різко відповів сотник. Комендант від обурення аж заскреготів зубами, а Іван узяв Олену за руку й зійшов з потяга разом з нею. Вірний, добрий, щирий друг…

Вони таки разом потрапили на війну, за кілька днів, добилися дозволу у Бойової Управи. І Олена знову і знову доводила: вона – вояк, вона – дисциплінований жовнір, який не боїться ні військового труду, ні битви. Нікому не звідувала свого внутрішнього переживання, не дозволяла жодних більших емоцій та чуттів на війні. Бо найперше – обов’язок, виконання присяги, служіння, заради якого змінила усе своє життя.

Іван – уже не сотник, а четар – був стриманим і строгим з усіма. І до Олени ставився як до рівні, був таким прикладом, що й інші вояки, здебільшого гуцули, перейнялися повагою до дівчини, котра терпіла з ними разом усі біди і труди війни. Згадати тільки один перехід – п’ятдесят шість кілометрів горами… Жовніри вже падали, уже не могли сунутися, не те що йти. Стерті, змучені ноги боліли і пекли, і сил не було, і тягар ноші зростав щокроку, і кожна купа набитого каміння коло дороги кликала притулити до неї свої плечі. А вони йшли. І Оленка йшла. Йшла. Десь усередині бралося дихання, щоб не стогнати, не шкодувати себе. Тяжко, геть тяжко, ну вже от геть ніяк – але один погляд на товаришів своїх, на скромних та мовчазних побратимів, здебільшого гуцулів, звиклих до гірських стежок, терплячих працьовитих селян, що співчутливо часом позирали на неї – і діставала відрух сили і жвавості. Бо вона ж прийшла воювати не задля того, аби її жаліли. Мусила щокроку доводити – має право бути нарівні з чоловіками. Заради своєї мрії. І ці строгі, скупі на слово, посірілі, злі, замучені чоловіки – надихалися упертим дівчам, навіть усмішка, як плямка сонця, часом лоскотала жорсткі вуса і колючу щетину. І додавалося якогось дивного тепла в їхні м’язи, цівочка невідомо звідки взятої сили розпростувала плечі, давала пружності ногам. Ішли далі, поєднані новим теплом, чуттям, навіть утома торішнім листям падала під ноги. Напористі, вперті, поєднані одним тягарем й одною дорогою – ішли.

Був тільки один прикрий випадок, коли Іван не стримався. Хоча ні – він таки стримався. Прийшов до хати, де на нічліг мала стати Олена. Йшов порадитись, кого відряджати з новонавчених стрільців у патруль. Дівчина змучена, щойно зі стежі, [55] Стежа – стеження, розвідка. сиділа на лаві коло дверей, пила воду з кухля. Пила пожадливо, великими ковтками. Вода вихлюпнулася, і кілька зрадливих краплин потекло по шиї, у пазуху тонкої домашньої блузки, яку Олена носила попід грубим суконним мундиром. Четар, як зачарований, слідкував за дорогою цих прозорих мандрівниць. Олена повільно відставила кухоль. Глянула на Івана – як обпекла. Аж він відсахнувся, відступився від неї.