Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Овва, та якби я з ними побалакала, то, може б, і з миром пішли. А то ж пси мадярські, української мови не знають, виховання не мають, про те, що я дівчина, не здогадуються, – чоловіки зареготали знову.

– Але то добре – раз прийняли за мужчину – значить останній іспит здала. Маю право бути вояком, рівним із вами! – поміж жартом видихнула наболіле.

– Та якби всі вояки були такі, як ти, то війну б за пару місяців виграли, – обізвався найстарший за віком жовнір, Василь Галущак. – Ти така, як чоловік, у бою, навіть кріпша. А як плачеш над пораненими – вертається в тебе жінка.

Тільки всміхнулася у відповідь, змовчала. Чулася як удома серед цих суворих чоловіків. Гомоніли про справи, у колі рідних облич побратимів, при ватрі, оповідала, кого бачила, як ведеться пораненим у шпиталях, який настрій у віденців, що думають про війну. Рада була оповісти їм про свої мандри, але тільки коротко, про те, що бачила, кого. Про себе майже не оповідала.

А в той самий час у Відні уже готували до друку поштові картки та марки із портретом Олени Степанів – слава цієї скромної дівчини дістала крила, летіла світом, дивувала і захоплювала – незалежно від бажань незвичайно скромної героїні.

Липень. І рік 1963. У Львові несамовито буйно квітнуть садки і парки, липи своїм золотим цвітом, своїм густим медовим духом аж памороки забивають. Але коло цього вікна теплий вітер спинився. Сторожко війнув у напіввідчинене вікно.

– А-аа! Аа! А! – жінка чи то наспівувала, чи то стогнала. Лежала в ліжку і наче витанцьовувала пекельні па зі своїм болем: погойдувалася, скручувалася в равлика, розпростувалася. Біль пронизував її так, що увесь світ – гарний сонячний літній світ – щезав, вибухав гарячим червоним світлом, крутив огненними хвилями і гинув у чорній прірві цього страхітливого танцю. Хвороба геть висотала з неї життя. Шкода сина, Славка. Один він ходить коло неї. Ой! Знову!

– А-аа! Аа! А! Господи, скільки тої муки… Не можу.

Стільки всього витримала, а тепер уже не можу…

О, відпустило. Невже? Почув Господь її молитву? А це що? Славко ж закрив усі штори… Звідки стільки світла? То сонце! Але ж зараз літо. А звідки стільки бозу? І сонце пустує, бавиться в лоскітних дотиках малих, дрібних квіточок, таких густих і одностайних, як її побратими у шанцях на Маківці. Як прегарно вони сміються, ті щирі, ті прості й такі незбагненні квіти! І летять, летять просто в очі спогадами, спалахами з її життя…

Спалах – і ось – маленький німець, білочубий хлопчичок зазирає їй у очі приязно, ласкаво. Таке диво – подарував їй галузку розквітлого бозу, їй, переляканій сільській дитині, що приїхала вчитися до Львова. «Квітка для русинської квітки!» – пробелькотів, червоніючи. Перший дарунок у її житті від хлопця! Скільки ж їй було? Років десять? Більше? Засоромилася тоді, втішилася, а хлопчисько крутнувся і втік.

Спалах – і – що це? Як гарно! Акації, поставні, високі, вигойдують білими і жовтими кетягами цвіту. І знову щирий боз – повногруді, розкішні корчі, [58] Корчі – кущі. наче пишні молодиці, вимаюють на вітрі. Це ж оті, що росли на Сикстуській, [59] Сикстуська (вулиця) – сучасна вулиця Петра Дорошенка у Львові. у дворі їхньої школи. Але ж їх вирвали з корінням, геть знищили ту красу, сама бачила, плакала, бо так безжально то діялося… А вони живі! Гляньте, які прегарні!

І знову – спалах!

– Галю-ю-ю! – то кличе брат, Ананій. Вони вже завоювали всі зарості кропиви, ворог знищений і порубаний, лежить безславно на землі, хоча іще кусає, як босою ногою зачепиш. З братом – сусідські Петрик, Марійка та Славця. Дуже люблять діти свою затійницю Галю, бо вона весела, прудка, з нею ніколи не нудно. Усіма верховодить, навіть старшим братом, а ще його сподні [60] Сподні – штани. норовить вбрати, як біжать бавитися, усе щось придумує і полагоджує, усі забави – у війну та битви!

– Гайда купатися! – і світлоголові, мов курчата, дітлахи вже помчали до Золотої Липи, на зелені трави шовкові, до води – такої вільної, прозорої. Хочеш летіти – отак, як птах? А в ріці – можеш! Повернешся на спину, розкинеш руки – і небо над тобою, і сонце в нього пірнуло, регочеться, і хмарки його зачіпають. Поважні такі, як тітка Мокрина чи тітка Дарка, але ж вітру піддаються. Ага! От зараз він їх позаганяє на другий бік неба!

– Не реви! – то знову школа, а Зоська Юзичинська втирає сльози з її замурзаних щічок. Рожевий фартушок, дитяча гордість, виявився немодним. І його рожеве личко заплямлене чорнилом. От і плаче Галя. А її товаришки пишаються фартушками модними, чорними, брукселіновими, [61] Брукселін – вид тканини. про які нічого ще досі й не чула сільська дитина.