Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Софія зітхає і підходить до дверей. Потім повертає назад до вікна. Полум’я свічки тріпоче услід за її кроками, згасає на хвилю й відроджується знову.

Сама винна!

Щоб домогтися свого, вона на кілька місяців утекла від світу, від друзів та рідні, від цієї несамовитої весни, попросилася сюди, в цю заховану від людського ока жіночу обитель, зі стін якої суворо поглядали скульптури Богородиці, святого Бенедикта і його сестри – святої Схоластики, а з ніші, що на вежі, – ласкаво і підбадьорливо АнгелХоронитель. Правда, сестри стверджують, що то – архангел Рафаїл із Товієм, але одразу видно – то він, її Охоронець прилетів сюди, щоб оберегти свою невгамовну підопічну від помилок.

І ось тепер Софія ходить келією взад-уперед і рахує години до світанку.

Невже вона допустилася помилки, наважившись мріяти? Задумане три роки тому всі назвали шаленством, але якщо вона доживе до завтра, є надія, що її шаленство буде почуте Господом і все, чому вона присвятила стільки часу

і сил, не залишиться тільки мрією.

Завтра вирішиться її доля. Тому вона ходить взад-уперед келією і рахує години до ранку.

А на світанку до неї в супроводі сестри-черниці вривається Наталя, скромно вбрана у темний стрій (так і не скинула своєї жалоби за чоловіком!) зі зливою смоляних локонів з-під капелюшка, приносячи із собою запал і віру, а також – одяг для неї, Софії, змушуючи її, геть невиспану, встати і вирушити назустріч своїй долі.

…Піднявши спідниці своєї вихідної сукні з тафти, з воланами на викоті і рукавах, з треном, задрапованим ззаду на турнюрі у бант, Софія Окуневська повагом заходить до переповненої глядачами екзаменаційної сали у Львівській академічній гімназії.

Сьогодні вона здає екстерном матуру!

Їй досі не віриться, що все це відбувається з нею насправді!

Уже одне те, що вона добилася дозволу на складання матури за гімназійний курс – сенсація не тільки для цього міста, а й для усієї Австро-Угорщини!

У жіночих школах не вчать грецької і латинської мов, тому жінки не можуть скласти іспиту зрілості, а без цього годі й думати про університет. Ох це солодке слово – університет! І вона так добре знає грецьку і латину!

Місяці, проведені в добровільному ув’язненні, не пройшли марно.

Ще з часів заснування кляштору бенедиктинок, що на Вічевій вулиці, сестри-черниці запровадили в себе перші у Львові освітні курси для панянок зі шляхетних родів, недаремно вона там опинилась, мабуть, ангел-охоронець нашептав їй туди дорогу.

Вона вчилася там з ранку до ночі, як божевільна.

І ось екзаменатори в строгих мантіях, ось глядачі на лавах сали, ось її рідні та друзі, які переживають напевно більше, ніж вона.

Тільки тато не прийшов…

Софія стисла кулаки, аж нігті впилися в шкіру. В одну мить страх зник.

На запитання: «Ви готові?» – вона кивнула головою, увінчаною «короною» зачіски, – і в салі залягла тиша.

Ніколи – ні до, ні після – вона не чула такої тиші.

…І от вони аплодують їй, стоячи.

І вона виходить переможницею на сходи гімназії, і перед нею відкривається новий незвіданий світ!

Улюблений Львів – Лемберг, як його називали австрійці, у травні – цілковито шалений.

Весь у цвіту, зелені, п’янких ароматах – і здається Софії, що вони з ним зараз трошечки схожі: отим відчуттям чогось нового, що ось-ось настане в їхньому житті, чогось грандіозного!

А коли вона побачила, хто прийшов підтримати її в таку непросту годину, на очі навернулися сльози.

Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський з донькою, Лука Белей, Наталя, Генцьо, навіть тітка Теофілія приїхала… Усі вітають, радіють, говорять слова захоплення і підтримки.

А отам – Франко. Вона його одразу впізнала, хотіла приступити до нього, та не мала відваги. Якесь мале дівчисько – і він, світоч української інтелігенції!

По вулиці Сапєги проїжджають елегантні екіпажі, костел Марії Магдалини здіймається своїми шпилями у вишину, навпроти – школа святої Магдалини…

Кілька днів Софія блукатиме цим містом у супроводі брата і сестри, які заберуть її з кляштору й поселять у гостиниці, вона радітиме кожній миті свого щастя, як дитина, потайки сподіваючись, що тато все ж таки пишається нею там, у Кимполунзі, бо ж від нього успадкувала вона свою впертість і потяг до медицини.

А від мами поставу і колір очей та волосся…

Пізніше Ольга напише їй, що її тато ходив із газетою, де написали про його доньку, по всіх заможних домах Кимполунга. Хвалився. А до них навіть не зайшов. Знайся кінь з конем, а віл з волом… – напише Ольга чистою українською мовою без жодних помилок.