Владимир Лис - Стара холера

– Куди ви мене везете? – Ліза намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки дрижав.

– Куди ви захочете. – Водій говорив непідробно спокійно, може, трішки іронічно.

– Я нікуди не хочу, – відказала Ліза.

– Тоді проїдемося трохи, просто проїдемося.

Чоловік за кермом повернувся до того, котрий схопив Лізу й запхнув до машини.

– Слиш, Коля, тєбє придется сойті. Сєгодня можеш вообще бить свободєн, а завтра, как всегда, на фірмє. Доберьошся на метро ілі на таксі. Я компенсірую.

– Хорошо, – тільки й сказав той, що сидів ззаду.

Машина спинилася, він вийшов. Вивалився. Зник. Ліза спробувала відчинити двері біля неї, але вони вже були заблоковані. Машина рушила і почала набирати швидкість. Холодок пробіг по Лізиній спині, став заповзати під пахви. Мокро й противно.

– Заспокойтеся, дівчино, це зовсім не викрадення, – сказав, як Ліза вже зрозуміла, не водій, а власник машини.

Говорив тепер чистісінькою українською. Голос його був твердим, приємним і якимсь ніби… ніби теплим. Справді заспокійливим. Лізі трохи полегшало.

– Куди ви мене везете? – Ліза спромоглася на запитання через метрів сто, а може, й двісті. Міст даленів, це вона спиною, лопатками відчувала.

Почула:

– Куди ви захочете.

– Але я нікуди не хочу, – сказала Ліза.

– Ми могли б випити кави чи що ви забажаєте, як компенсацію за ваш переляк.

– Ви, мабуть, вважаєте, що вас усі бояться? – Ліза почула, як ледь-ледь, але противно тремтить її голос.

– Ну ви ж не боїтеся?

Ліза на початку справді злякалася, але переляк уже минув. «Уже минув», – подумала. І вона зрозуміла: це справді не викрадення. Тоді що?

– Ви будете сміятися, але я зрадів, коли побачив вас на мосту, – сказав її викрадач, котрий виявився явно не викрадачем.

– Любов з першого погляду на мосту? – Ліза покепкувала і від того почувалася впевненішою.

– Ні. Я колись бачив вас у місті, але ви тоді були не самі.

– Очевидно, я була з охоронцем, – сказала Ліза.

– Навряд. Хоча якщо в переносному значенні, то можливо.

– Ви вважаєте, що в такої, як я, не може бути охоронця?

– Я такого не сказав… Навіть не подумав…

І він замовк. Після того кепкування. Машина вже наближалася до східної межі Києва, і Лізі знову стало страшно. Страшнісінько. Повні жмені колючого страху. Він же може завезти її куди завгодно, хоч і запевняє, що їй не варто боятися. Не варто, не варто, не вар… то…

Він вчасно порушив паузу, що затяглася:

– Тут неподалік є гарний затишний придорожній ресторанчик. Давайте посидимо годинку, півгодинки чи скільки ви захочете. Я вам дещо розповім… А потім відвезу до міста. Висаджу, де забажаєте. Згода?

Ліза не відповідала. Так минула хвилина, дві, й раптом хтось невидимий підказав їй, що треба ввімкнути захисну систему під назвою «Ні». Ні, ні і ще раз ні!

– Ні, – сказала Ліза вголос.

– Гаразд, – легко погодився він. – Доїдемо до найближчого розвороту і поїдемо назад. Я вже зрозумів, що ви велика примхлива цяця.

– Я не цяця, – сказала Ліза. – Просто я вам не рівня.

– Не рівня в чому? Що в мене є ця машина?

– Не тільки.

Він продовжив рівним, як дорога, по якій мчали, голосом: – Значить, ви повні деяких стереотипів. Не заперечуйте. Дайте я висловлюсь. Розумію, що ви ображені, бо вас посадили силою в цю машину. Вибачайте вже, але коли я побачив вас, то злякався, що знову можу втратити. Чи точніше – загубити. Все ж у Києві, кажуть, більше трьох мільйонів жителів. Шанси ще раз випадково зустріти – мінімальні. Не буду ж спеціально їздити і вдивлятися. Чи проїжджати мости. Тому й наказав своєму…

– Амбалові, – вставила слово Ліза.

– Микола не амбал, а просто мій охоронець. Що ж, я така бяка, що маю охоронця. Навіть не одного.

– Навіть так…

– Дуже прикро, але так…

Машина дісталася місця, де, очевидно, можна було розвертатися, що він і зробив. Помчали назад. Це Лізі сподобалося, одлягло, одхлинуло.

– То ви не хочете зі мною пообідати? – Він трохи пригальмував швидкість. Був готовий спинитися.

– Не хочу.

– Воля ваша.

Ліза справді хотіла одного – щоб швидше закінчилася ця дивна незрозуміла пригода. Схожа на примарний сон, що не міг наснитися посеред білого дня. До того ж у понеділок. Чи такі сни сняться, такі пригоди трапляються тільки в понеділок? Десь вона чула цей вислів: «Найкраще помирати в понеділок» 27 27 Назва книжки П. Сороки. . Може, то назва якогось фільму, книжки? Але ж вона поки що не померла і пригода не пахне смертельною небезпекою… Пригода як стрічка, що от-от змотається…