Владимир Лис - Стара холера

– Це у вас такі розваги, – сказала якомога іронічніше.

– Я ж вам уже дещо пояснив. Хотів пояснити більше. Але далі насильства не буде. Куди вас відвезти?

Він говорив уже з нотками образи в голосі. І тут Лізі вперше майнуло в голові: а раптом цей чувак справді якимось чином запав на неї? Але чому? З якого дива?.. Молодий, дужий, доволі вродливий. Трохи, але не набагато старший, ніж вона. Хоча надворі осінь (хай і тепла), одягнутий у сорочку з коротким рукавом. Певно, десь у машині є куртка чи піджак. Однак не обов’язково, якщо їздить від офісу до офісу. Чи ресторану. Може, й хизується, що так легко вдягнутий посеред осені. Руки, які виступають з-під коротких рукавів, міцні, накачані. А далі, очевидно, ще міцніше тіло. Мабуть, саме про таких кажуть «качок». І видно, що живота, «комка нервів», нема.

«Ідеальний супермен», – подумки поіронізувала Ліза.

Їй стало соромно за ці оглядини крадькома. Вона чогось хотіла? Вже на щось сподівається? Лізо…

Він знову першим порушив тишу:

– То куди вас відвезти? Де висадити?

– Біля мосту, на якому ви мене вкрали.

– Скажемо так, зробив невдалу незграбну спробу. Добре, я там і висаджу, але з однією умовою…

– Ніяких умов, – нахабно сказала Ліза, сама дивуючись цій нахабності й твердості.

– Ні, умова таки буде. Навіть дві. По-перше, ви скажете, як вас звати. Мене, наприклад, Максимом. Друзі й батьки звуть Максом.

– На цю умову я можу пристати. У мене ім’я не таке модне. Ліза.

– Дякую. – Цього разу іронії в голосі не було. – Напевне, вам не скажеш, що ви Ліза-підлиза.

«Якраз Степашко-Степанко каже», – злегка всміхнулася Ліза. Хотіла сказати, що так жартома називає її наречений, але чомусь не сказала. Може, тому що її Степашко називав ще й по-інакшому: Ліза – не підлиза.

– Я не підлиза, – сказала Ліза. – А ось і мій міст.

Максим-Макс слухняно зупинив джипа біля краю дороги, хоч тут явно не можна було зупинятися. Дістав із бардачка клаптик цупкого паперу.

– Ось, візьміть. Це візитівка. Тут і телефон.

І сунув візитівку в кишеню її куртки.

– Я вам не подзвоню, – сказала Ліза.

– Не сумніваюся. – Він усміхнувся швидше сумно, ніж іронічно. – І вашої візитівки не дасте, навіть якщо дуже попрошу?

– У мене немає візитівки й ніколи не було.

– Ну й дарма, – сказав Макс. – Зручна річ. І номера мобілки не дасте?

– У мене нема і мобілки, – сказала Ліза і почула:

– Оце вже не вірю. Тоді скажіть хоч, де працюєте? Тільки без обману, інакше завезу хтозна-куди…

Доки Ліза міркувала, як відповісти, відбрити дошкульніше, озвався її мобільник. Дзеленькав довго. Степашко. Зараз вона до нього защебече, хай начувається цей накачаний нахаба.

Але Ліза тільки сказала:

– Я тобі передзвоню.

Вперше так сказала. І вдруге за цю поїздку їй стало соромно. Тому вимовила вголос, мстиво і весело, весело і мстиво:

– Це дзвонив мій наречений.

– З чим і вітаю, – сказав Макс. – То де ви все ж працюєте? Це вас ні до чого не зобов’язує, навіть якщо у вас десяток наречених…

«Качок», – подумала Ліза зло. І злість невідомо на кого й на що (на цього нав’язливого нахабу, що прилип, як листок до дупи, на себе, на Степана, який так невчасно подзвонив) стала заполонювати Лізу.

Випалила сердито з притиском:

– Я працюю на ринку, в крамниці, торгую квітами. Навіть не власниця магазину. Все? Ви мене випустите нарешті?

– Після того, як ви скажете, на якому ринку. – У його голосі бринів крижаний спокій. – Тільки без бре…

Ліза хотіла таки збрехати. Але назвала їхній ринок. Їхній. Нехай. Чого їй боятися? Справжнього викрадення? Завтра чи через тиждень? Та він одразу забуде про цю пригоду… Порозважався і досить. До вечора знайде десяток таких, що згодні їхати з ним куди завгодно. У міські й заміські ресторанчики, бари й барчики, сауни й що там ще…

Перш ніж вона відчинила дверцята, він ледь-ледь торкнувся її руки. Обережно, ніби боявся обпектися.

– Не гнівайтеся, колюча Лізо. Сподіваюся, до зустрічі…

Машина рушила. Повільно. Та швидко дала газу.

«Не сподівайся, – подумала Ліза, і тут до цієї думки додалася інша: – Ха, я можу поставити собі п’ятірку за поведінку».

Їй раптом захотілося підлизатися до самої себе, й вона поставила собі п’ять з плюсом. Чи дванадцять з плюсом, так навіть ліпше. Розкаже Степанові, вдвох посміються над її пригодою… Чи не розказувати, а то ще ревнуватиме… Вирішила, що не скаже. Передзвонила. З кимось розмовляє. Почула механічний голос:

– Ваш дзвінок переадресовується на автовідповідач. Будь ласка, зачекайте.