Владимир Лис - Стара холера

А далі почув Катрусин голос:

– Павлусю, як мені було добре.

Адам нічого не розумів. У хаті явно був чоловік. Чужий чоловік. Якийсь Павлусь. Павло. І Каті-Катрусі, його Котенятку було з ним добре. Судячи з щасливого, радісного сміху – вельми добре.

Він почув її голос:

– Ще. Я хочу ще. Чи ти вже не хочеш?

І цього разу дрібніший смішок.

Басовитий голос:

– Я все можу.

Адам подумав, що голос мовби знайомий. Десь він його чув. За вікном у хаті завовтузилися, й Адам зрозумів, що треба йти додому. Вертатися до свеї порожньої темної хати. Тепер вона буде ще порожніша. Підбіг пес, і Адам зловив себе на думці: йому вперше хочеться вдарити Бровка ногою. Наче той був у чомусь винуватий…

Біля хати Адам опустився на низеньку лавочку, яку сам колись збив. На душі було вкрай мулько. І не тільки образливо – за Федота, якого Катя зраджувала, за себе, дурного Адама, якого Катруся називала Адамчиком і Дамчиком. І за Катю, наче вона зраджувала й саму себе. Не тільки образливо. Відчував щось більше, гірше.

«Катрусі нема, вона померла, – раптом подумав. – Померла, зувсім померла, от яка біда».

Серед вечірньої, чи вже й нічної, пори почулися голоси. Вони посилювалися, розривали тишу на клапті: «Гірко! Гірко!» Йому й справді було дуже гірко. І ще якось, ніби наївся чогось такого, що від цього довго доведеться одмивати рота.

Він устав, випростався й ледь не впав. Тіло огорнула втома, мовби розсувала його, робила ширшим й рідшим, дивна млість.

«Павлику, мені було дуже добре».

Ні, не так. «Павлусю, як мені було добре».

Невже Павло Грицишин, чоловік, який возив на машині голову колгоспу… Схожий голос… Молодший за Катю (Катрусею, Котенятком Адам уже ніколи її не назве), кажуть, от-от має женитися на молодій бухгалтерці з їхньої контори… І ходить до Ка… Адам не зміг вимовити це ім’я. Може, й воно вмерло?

«Я ніц не розумію в цьому світі, – подумав. – Адаме, треба втікати до тих стовпів, що мусять тримати небо…»

І вирішив, що до хати не піде. Перекочує, доночує десь на фермі. А то ще вранці, як встане сам, щоб іти до корів, яких треба пасти, пасти, пасти… побачить, як той виходить з її хати.

З того пам’ятного вечора Степан став ночувати у Лізи, щоправда, тільки з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю. Бо в решту днів, щоб встигнути на маршрутку, яка довезе до уроків у те його село, треба було вставати дуже рано – о п’ятій. А Ліза не хотіла, щоб він з’являвся до своєї дітлашні невиспаним. Хоча й бажала, щоб він лишався в неї якомога довше. Цей худющий сором’язливий довготелесик виявився на диво ніжним. У коханні й ставленні до її тіла. А коли він проводив довгими пальцями («У мене злодійські пальці», – усміхався він. «Музичні», – заперечувала Ліза) по її плечах, а особливо хребту, Ліза мліла. Всі на світі мурашки танцювали під його «злодійськими» музичними пальцями, а потім непомітно розбігалися, й на Лізиній спині росли маки. Принаймні їй так хотілося.

Він сказав:

– Навчи мене кохатися…

Так просто, ніби промовив: «Навчи мене добре заварювати каву, як ти вмієш», чи смажити деруни, які він, виявляється, дуже любив, чи робити ще щось… Ліза хотіла розсердитися (що він про неї думає!), але не вийшло. Не сердилося. Не гнівалося. Гнівалка зламалася перед його роззброювальною наївною усмішкою.

Тільки й відповіла:

– Хіба цьому вчаться?

– Ага. – Він дивився чомусь щасливо, так вона вирішила, майнуло, що щасливо. – Вчаться. А я твій першоклашка. Степашка – першоклашка…

– Степашка-першоклашка, – повторила Ліза, а він, Степашка-першоклашка, раптом взяв за руку і підклав її долоню під свою щоку. А перед тим, як підкласти, поцілував. Швидше просто торкнувся губами. Але той доторк зробив Лізу ще щасливішою, ніж була до цього моменту. І їй захотілося стати вчителькою Степашки-першоклашки. Цього дурника, вчителя малих вредних розумах, як він казав. Її дурника. До якого вона потяглася вустами. І тілом, всім тілом.

Її Степан хотів, щоб вони вже подавали заяву до РАЦСу, чи куди там, одружилися, як він бажав, до Різдвяного посту, а перед тим поїхали б до його батьків на Вінниччину. Ліза відповіла, що спішити не тре’ вона хотіла справити весілля навесні, коли зацвітуть садки, у неї був пунктик: сфотографуватися, зазнімкуватися, зрештою, зробити селфі в білій фаті на тлі весняного білого шумовиння. Хіба не клас?! І Степан згодився – хай вже так буде, до того часу й він підзаробить десь грошенят. «Не треба», – казала Ліза. «Треба», – впирався він.