Владимир Лис - Стара холера

До Федота не вернулась, категорично відмовлялася, все чекала якихось перепросин від сина й невістки, а їх не було. Хоч допомога бабина, коли з’явилося на світ перше, а потім і друге дитя, згодилася б. Але Катя сказала, що коли мати сама вернуться – приймуть, а перепрошувати не піде, бо ніхто неї з дому не проганяв. І Федот не піде.

Патичиха переходила від одних старших дітей до інших, скрізь її норов довго не могли витримати, а часом баба Настя й сама себе не витримувала і йшла шукати ліпшого прихистку. Зрештою опинилася в місті, де люди бачили, як вона просила милостиню біля церкви. Дізнавшись про те, Катя сама сказала Федотові, аби поїхав і забрав маму. Патичиха всю дорогу додому плакала і тихо жалілася синові на свою долю. Вдома ж вона як побачила внуків – до того часу в Федота й Каті вже підросли син і дочка, – то впала на коліна і почала молитися до святої Діви Марії, дякувати, що подарувала їй на старість таких гарних діток, вона ж якби знала, то привезла б їм солодких півників. Вона стала доброю і тихою, але одного разу, коли Адам вертався ввечері з пасовиська додому, то при наближенні до свеї хати почув дивний звук. Хтось наче скавчав. Пес? Його пес, з яким пас корови, був біля нього. Забрався всередину чужий псисько? Чи вовк, аж здригнувся Адам. Обережно наблизився, заглянув у вікно. Посередині кімнати стояла Патичиха і вила. Адам відсахнувся од вікна. Що ж робити? І раптом його пронизав здогад – баба вила в чужій хаті од неможливості вилити злу силу у своїй, де неї позбавили права сваритися, де вона тепер мусила бути доброю і до невістки, і до сина, і до онуків. Адам злякався, що тепер в його домі заведуться справжні щури, а може, й таргани, бо те виття до добра не доведе. Адам заплакав і став ждати, доки баба навиється.

Патичиха вмерла десь через рік. Відійшла тихо, а Катя розповідала: як баба прилягла на ліжко, то покликала до себе внуків. Сказала, що хоче покласти їм на голову руки. Так лежала, тримала руки на дитячих голівках і щось шептала. Потім перестала шептати, а руки самі попадали додолу.

Катя казала, що тепер боїться, чи не станеться чогось поганого з дітьми.

Адам заспокоював і сказав, що такою смертю баба подарувала їм довге життя. Катя подивилася недовірливо і спитала, звідки таке йому відомо? Адам відповів, що чув таке од діда Панаса, а той багато чого знає. Насправді він те вигадав сам, але бажав, щоб так і було. Катрусині діти мусили бути щасливими і довго жити.

Біда прийшла в його хату, в його душу десь літ через п’ять чи сім після смерті старої Патичихи. Діти Катрусині вже підросли, стали підлітками. Адам любив колись вирізати їм пищики і сплітати з соломи смішних бичків, корів і птахів. Тепер Вітя й Маринка зневажливо пхинькали, приймаючи його дарунки, але що майструють і дарують старшим дітям, Адам не знав. На канікулах Катруся відправляла дітей до піонерського табору, домовлялася одразу за дві зміни. Федот останні роки їздив на заробітки десь аж у Сибір, звідки привіз кожушки й Катрусі, й собі, й дітям, і Адамові продав, як він казав, за півціни. Кожух був теплим, тико Адамові здавалося, що смердить вовком. Не знав, які запахи у вовка, але чогось так здавалося. Заспокоїв себе, що тепер його боятимуться всі сільські псиська, може сміливо йти вечорами по селі.

Того літа ввечері Адам, який вийшов на двір по своїй потребі, побачив, як до хати сусідів наближається, а точніше, крадеться якийсь чоловік. У напівтемряві не міг розгледіти, хто ж то. Може, Федот вернувся? Так вроді ще рано. Чи хтось вирішив пограбувати сусідів?

Чоловік зник у хаті, але світло Катя не запалила. Адам трохи пождав і пішов до свеї оселі. Та там йому стало ще тривожніше. А що, як таки справді до сусідської доми пробрався чоловік з недобрими намірами? Може, доки Адам сидів у хаті, той напасник щось спробував потягти, а як Катя озвалася, то міг її вдарити, або, не доведи Господи, задушити…

Адам одягнувся, вийшов надвір. У сусідів не світилося. Тиша оповивала велике село, тільки десь далеко брехали пси. Адамів пес тернувся об ногу. Йому захотілося, щоб пес загавкав, але Бровко мовчав.

– Ходімо-но, – сказав Адам.

Він наблизився до Катрусиної хати. Відчинив хвіртку, зайшов у двір. Тиша мовби ще більше погустішала, й від того Адамові стало тривожніше. Він підкрався до вікна. Роздумував, чи постукати, і тут до його слуху долинув стогін. Адамові зробилося зимно від думки, що той нападник душить Катрусю. Що вже не буде, а тре’ рятувати… Та раптом до його вух увірвався смішок, а потім і сміх. Щасливий сміх.