Владимир Лис - Стара холера

Катруся ж часом теж забігала, але про свекруху казала зі сміхом, дзвінким, хоч і дошкульним. Мовби промовляла: «Бач, я не сварюся, я граюся».

Раз мовила:

– Казав мені Федотик, що ти мене йому нараяв. Правда?

– Правда, – підтвердив Адам.

– Щоб мене бачити?

– Ага.

– Лицарю мій ненаглядний, – засміялася Катруся. – Воздихателю таємний… Досі не пройшло?

– Досі. І не пройде, – пообіцяв Адам.

– Ну-ну… Дивися на мене. Безплатно.

Катруся-Котенятко крутнулася перед ним. Обдала дивними запахами чи то парфумів своїх (Адам уже знав те ненаше слово), чи свого тіла, чи того й того разом. У Адама запаморочилося в голові. Попросив подумки: «Йди вже, йди собі».

– Якби ти ще цю почвару поміг отруїти, – сказала вона.

– Ти що, Катю?

У Адама всередині все похололо. Його Котенятко здатне на таке?

– А нічого, – сказало Котенятко. – Нічого. Хай живе. Я добра. Я така добра, що дозволяю їй жити.

І розсипала сміх по долівці. Змахнула рукою, мовби пригоршню того сміху на стіл, на стіни кинула.

Адамові хотілося оборонити цю жінку від зла. Від усього зла на світі. Поділити світ на дві половинки й у ліпшій, добрій половинці поселити себе і неї. Себе і неї. Бо ж насправді вона не Федотові, а йому належала. Федот не вмів так тулити неї не до свого тіла – до душі. Федот не вмів колихати його Котенятко (він, певне, й не знав, що ця жінка так називається), на руках колихати над хатою, над стріхою і комином, з якого йшов теплий дим. Федот не вмів, як він, викликати сонце, що ждало за садком Катрусю, коли виходила вранці, аби скупати свої ноги – не ноги, а ніженьки – в росі. Адам навіть запізнювався на вранішню пашу, просив діда Панаса, з яким пас корови, аби той сам вигнав їх, він потім підійде. А сам у цей час ждав. І дивився, як виходить в самій нічній сорочці жінка, як її ноги цілує і обмиває росою трава, а білі плечі й руки, підняті над головою, обціловує сонце. Заради таких картин і хвилин варто було жити на світі.

Життя, проте, тривало, Настя Патичиха сварилася з невісткою, Федот старався їх примирити. Але коли одного разу він став на бік матері, ще й нагримав на свою жінку, Катруся швидко зібрала речі й вернулася в Терешки. Патичиха зраділа тому, прибігла до Адама і стала казати: пішла, то хай іде, Федот найде собі ліпшу, просту, не таку гордячку, як ця дохтурка задрипана. В Адама од раптової думки, що більше не побачить свою Катрусю-Котенятко, все похололо. Його душа вирвалася з-під кадика, впала на долівку й ледь не розбилася. А як жити без душі?

– Бабо, – сказав Адам. – Ви-те сієте чортополох, бабо. А може, й блекоту. А та, як зійде, то геть обсипле вашу хату.

Він замотався по своїй домі. Почувався птахом з обрубаними крилами. Такий птах нікуди не зможе злетіти. Адамові ж треба було літати. Над світом, де вранці мусить зійти сонце й де живе його жінка з таким лагідним іменем.

Він спинився, закашлявся і мовив:

– Хай ваш Федот піде й перепросить Катю (ледь не вимовив – Котенятка), хай перепросить і привезе назад. Бо він без неї не зможе жити.

– І ти туди ж? – Патичиха визвірилася і вже не могла зробити очі меншими. – І ти туди! Ґвалт, підговорив той дурень! Людоньки!

Вона вибігла з Адамової доми, а Федот через пару днів таки подався перепрошувати Катрусю. При її поверненні не грали труби, але співало Адамове серце, аж мусив його стишувати. То не до сусідської, а до його хати вона заходила гордою переможницею.

Патичиха мусила капітулювати. Та ненадовго. Уже десь за тиждень зірвалася на сварку. І тоді Федот згріб неї на руки й виніс за ворота, а там посадив на землю. Патичиха заголосила на всеньку вулицю. Адамові стало неї жалко, набрав у кварту води й виніс бабі – та все ще сиділа на землі. Баба взяла кварту й стала жадібно пити.

– Куди ж мені тепер податися? Хіба до тебе, Адаме?

– У мене багато мишей, – поспіхом сказав Адам. – І щур здоровецький завівся. До мене ни мона, бабо Насте.

Патичиха мусила вертатися до свеї хати. Та ще десь за два тижні зібрала свої пожитки в клунок і пішла жити до старшої дочки. Йшла по селу й кожному встрічному жалілася, що ото неї прогнали з доми: невістка – чужа кістка, що так рідною й ни стала, і синочок, який тико з-під спідниці тої гаспидниці визирає. А вона могла б поглядіти дітей, бо ж невістка вже груба, тилько ж вони не хочуть.

Дітей у Патичихи було шестеро, Федот – найменший. Троє доньок повиходили заміж, один син, одружившись, зразу ж одділився, а ще один пішов у приймаки. Чоловік давно помер, у селі казали, що Патичиха його загризла. Фінал її життя був сумним.