Владимир Лис - Стара холера

Єва не звикла сидіти без діла. Та що б вона не робила – поралася в хаті, на городі, годувала курей, качок і свинку, потроху вишивала, долаючи тремтіння в пальцях, – думки, покружлявши десь там (бо ж проганяла), верталися назад. Навіть коли гладила свого рудого котика.

До дикого Адама верталися. І до Павлини.

Адам, Адамисько насміявся з неї. Бо нащо признався, що й не збирався до неї свататися? Помовчав би про те. Одне слово – дикий. Потурмак. Тихіський.

Павлина жила тилько в пам’яті й уже звідтам неї не прогнати. Доки ще пам’ять є. А Євина пам’ять нікуди не дівалася.

…Тоді, під час першого свого приїзду, Павлина призналася: – Я ж, Євцю, подумала, що Арсен мене просто пожалів. Ну, бачить: стара дівка, ні на що не здатна, вродою обділена. Дай, думає, пригрію. А потім за те прикро стало, що таки вибрав. Того й вернувся до тої Софійки-повійниці. І ніщо мене переконати не могло, що то не так. Любов мою було не загасити, то я втекла од неї. Прости, Євцю…

– За що? Я ж його обмовила. І тебе, як подумати, обмовила. Та й себе.

– Мовчи, Євцю

Єва й мовчала. А найбільше вмовкла її любов до Арсена. Назавше. Вона її втопила у своїй провині перед ним і перед сестрою. Любов померла на самотині.

Після того як Павлина поїхала, Єва сходила у Кутівці й узнала в Арсенових батьків теперішню його адресу – десь там на Півночі, в далекій Тюменській області. Написала про Павлинин приїзд, що знає, де сестра тепер. А головне, що в Арсена є син, син є в тебе, Арсене! На тебе схожий, ще й як! З сином в собі Павлина втікала.

Десь через місяць Арсен відповів, що він, звісно, радий за таку звістку. Радий направду і дякує. Тилько пізно вона прийшла. Бо ці п’ять уже й з гачком літ поволечки витікала його любов до Павлини, котра його покинула, наговору повірила. Як вода, нє, ніби кров з рани точилася. І вся виточилася. І вже не пече, а ниє хіба що. Тут він приклав до тої рани зілля, листок. Зустрів на теперішній своїй роботі жінку, кухарем робить у них, в управлінні, що нафту і газ шукає. У неї тоже життя не склалося: од чоловіка-п’янички, котрий смертним боєм неї лупив, на Північ утекла. Ну й зійшлися.

«Прости, Євцю, але мушу я з нею, з Любою свею, остатися, – писав Арсен. – Носить вона вже під серцем дитину мою. А про сина свего я не забуду. Чим зможу, допоможу. Прощай, Єво, хай і тобі щастя усміхнеться. З добрим привітом і подякою, Арсен».

Не всміхнулося Євине щастя. Сховалося в залізну скриню, яку Єва своїми ж руками, свею заздрістю, ревнощами й закувала. Часом Єві здається, що й досі чує його квиління. Відчини, Єво, випусти. Єва відчиняє ту скриню: йди вже, йди, он який великий і гарний світ. А Євине щастя, щістєчко, там на дні скрині тремтить, боїться вилазити.

Арсен так і не побачив свого сина. Через пару літ Віталія, Миколина жінка – вони збудували собі хату й жили окремо, двох дітей вже мали – вбігла до їхньої хати, припала до свекрухи:

– Мамо, мамочко, нема вже нашого Арсена. Ой, нема, матусю.

Виявилося, що Арсен загинув, коли нафтову вишку монтував. Зірвався з висоти, як упав, то ще пожив трохи, але врятувати не вдалося. У Єви все затерпло. Сиділа, чула Вітин плач і собі плакала. Тільки тихо-тихо. Потім відчула, що задихається. Не було чим дихати. Хтось чаду в хату напустив. То ж вона, Єва, на ту смерть Арсена послала. Підвелася, вибігла з хати й довго по вулиці летіла сама не своя, мов оглашенна.

Спинилася аж на другій вулиці. Стала простоволоса, дивилася й не впізнавала нічого довкола себе. Очі затягла пелена, сивий туман, щось шептали на вухо.

Почула далекий крик:

– Єво!

І зрозуміла, що то ж Арсен кличе зі своєї далини, такої далекої, що й не дістатися ніколи.

Єва затрусилася, стояла й тремтіла, і не знала, як їй до хати вернутися, де плакали Арсенова сестра і Євина мама. А вертатися треба було. І голос даленів з її ім’ям: «Є-во!»

А до хати заходила знову Віта, тепер з хлопчиком, котрого вела за руку.

– Єво, а вгадай, кого я тобі привела…

Єві й угадувати не тре’ було – Арсен. На неї знову, як і тоді, коли Павлина знайомила зі своїм сином, дивилися Арсенові очі. Пронизували душу й наче вбирали в себе. Геть усю, ці чисті, здивовані, зацікавлені, трохи налякані дитячі очі.

То був справді Арсенів син. І Віталія, тепер уже Віталія, сказала, як перед тим Павлина:

– Познайомся, Петрусю, це твоя тітка Єва. Правда ж гарна? Справжня Красна Ружа!

Малий простяг руку, глянув захоплено-оцінювально:

– Як вона Єва, то яка ж вона Ружа? Так не буває.

– Буває, – сказала Віталія.