Владимир Лис - Стара холера

Так починав розмотуватися новий клубок його тихого (тихіського, як і він сам) щастя, яке згодом переросло в невигойний біль.

«Пробач, Єво, таке було», – думає теперішній Адам.

Ліза купалася у своєму щасті, а воно ставало все зримішим і певнішим. Все усміхненішим, як і належало справжньому щастю. Їй дедалі більше все подобалося в її Степанкові. «Геть усе!» – переконувала себе Ліза. А якщо й не все, то те, що не подобалося, – геть, геть, геть!

Їй подобалися ті слова, з якими раптом з’являвся в її крамничку. Любив складати нібито віршики з її ім’ям, зі словом «Ліза». Запитував:

– Чому Ліза велика підлиза? – І тут же: – Наша Ліза зовсім не підлиза. – При цьому додавав із набурмосеним виглядом: – Правда! І не смій заперечувати.

Ліза й не заперечувала. Їй подобалося, як він балаболив.

І таки згодилася, щоб він підробляв, аби мати гроші для походеньок в маленький, але дорогий барчик, оформлений у вибагливому модерністському стилі з народними елементами – його визначення, Ліза б до такого не додумалася, навіть слова такі довелося б позичати.

Ліза визначила для себе: Степашко – так почала його називати, й це здавалося особливо ніжним – у майбутньому переїде в її квартиру й знайде собі роботу в Києві. Досить їздити в те село. Ревниво допитувалася, чи є в тій сільській школі молоді вчительохи.

– Краще вже вчителиці, – сказав Степан. – Культурніше і ефективніше. А ще продуктивніше. Телиці в майбутньому даватимуть молоко, а льохи вже привели поросят. Тобто ти підозрюєш, що вони…

Далі був хуліганський і трохи брутальний монолог. З якого Ліза зрозуміла – нікого там у Степанця нема. Але змій ревнощів підгризав її серце.

Він несподівано зупинився і сказав:

– Вибач.

– За що? – Ліза справді була подивована.

– Вчителиці нещасні люди, особливо філологині. А я познущався над жінками.

– Але ж ти сам хочеш бути філологом?..

– Я – інша річ. Я викопний екземпляр, якого, сподіваюся, полюбила… – Тут він затнувся, наче намагався щось пригадати. Сказав: – Ще раз вибач – лізе в голову всіляка банальщина. Типу «найкраща у світі дівчина». Не можу знайти підходящого слова.

– А ти й не шукай, – сказала Ліза. – Мені й ці слова підходять.

– Тоді порядок.

Отакий він був. Ліза дочекалася, що він сказав:

– А знаєш, насправді мені страшенно хочеться побувати в тій твоїй маленькій фортеці. Фортеці твоєї душі.

– То в чім річ? Поїхали?

– Я боюся. – Він дивився так, що Ліза подумала: цього разу не підроблено-наївно, а щиро.

– Чого? Я не кусаюся. І навіть не боюся, про мене погано.

– Зате я боюся, що ти мене вже не виженеш з тої фортеці. Я її завоюю.

– Завоюй, – сказала Ліза. – Чи теж трусь-трусь?

Він схопив її за плечі. Вперше рвійно. Притяг до себе.

– Мала моя, – сказав. – Ох, моя маленька. Я сам себе боюсь.

А тебе… Ну, хіба трішки.

Ліза якимось шостим, десятим чи сто п’ятдесятим чуттям зрозуміла – його кохання має дозріти. Впасти їй на долоню соковитим плодом. А тоді вона його схрумає. Ще й оближеться.

«Я терпляча», – сказала собі Ліза й погладила котика свого нетерпіння, що випустив пазурики, аби дряпнути Степашка.

Їхні зустрічі тривали, розширюючись до походеньок у кіно, на концерти. Причому виявилося, що її Степашко, як він сказав, не любив «відвертої попси», а захоплювався джазом. Ліза пішла на той концерт якогось заїжджого, не вельми й відомого музиканта, як визнав сам Степан, і намагалася врубатися в повільну тягучу музику, зрозуміти чим вона так подобається її коханому. Але після того концерту його обличчя стало особливим, він узяв Лізу за руку і йшов, не відпускаючи її пальців. Легенько їх погладив, потім підніс до губ. Вони цілувалися й раніше, вже цілувалися, але цей поцілунок пальців був особливим. Ніжним-ніжним, хоча й ледь відчутним. Так він обцілував усі її пальчики.

Ліза хотіла сказати жартома: «Поцілуй ще й другу руку, а то вона ображатиметься». Але не сказала. Вона боялася сполохати щось таке, чого не можна було вимовити словами. Тіло її солодко мліло, але це була не жага. Вона не могла й сказати, що це таке, якби хто запитав.

«Ох, біда, – подумала Ліза. – Що, мені тепер полюбити джаз? А як він мені не подобається?»

І раптом збагнула: не обов’язково повинен подобатися. Але їй по-особливому подобався Степан цього вечора.

Тільки в душі сердилася, що він кепкує з її донедавна улюбленої співачки, каже, що, крім довгих ніг, у тої ніц нема. Подумала, що ти подумаєш що на зло йому, крадькома від нього піде з Іркою на концерт своєї довгоногої улюблениці, вона вже бачила афішу. Туди треба вистоювати в черзі за квитком.