Владимир Лис - Стара холера

– Та, їй-бо, ни здогадуюся…

– Ни про що?

– Та їй-бо… Хотя…

Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цій Єві – Красній Ружі. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варіят усе може вчварити…

– Ну… Бачу, щось у твоїй лисій бумбешці 22 22 Голові ( діал. ). заворушилося…

Євина злість зновика почала переростати у веселість. Господи, стико літ прожила, а не знала, що й такі чоловіки, як ото перед нею, бувають…

Адам раптом нагнувся, захрипів. А далі його став душити кашель. Єва аж злякалась:

– Що з тобою? Мо’ води дати?

– Ни тре’… Холера…

Адам справді, якби міг, утік би з власної доми. Та куди втечеш?..

По довгій мовчанці спромігся на слово:

– Євцю… Що тобі той псисько набалаболив?

Єва простягла до Адама руку. Але не доторкнулася, забрала назад.

– Адаме, не ворохобся… І не бійся… Ти ж не баба… Мені Роман сказав те, що ти мені давно сам би мусив сказати.

– А що я мусив? – Адам не вимовив, а видихнув з присвистом. До Єви вернулася злість. Ну, не чоловік, а помело з-під припічка.

– То ти не знаєш…

– Їй-бо ни второпаю… Знаю тико, що Роман нас нібито женити надумав. Та йому ще й не таке до голови прийти може…

– А ти що – не хочеш?.. Любив, чи й любиш – і не хочеш…

– Я – тибе?

«Що ж він таке напридумував, той бандитський зарізяка?» – подумав Адам, і йому все похололо од здогадки.

Думка, яку проганяв?

Єва звелася з лавки – розпашіла й ніби помолоділа. Давня Красна Ружа заклекотіла в ній.

– То що, Роман, може, неправду сказав?

– Чого ж…

Адамові не стачило духу признатися – таки неправду. Що для нього Красна Ружа й була Красною Ружею, на яку тико й того, що здалеку, а часом і зблизька, помилуватися мона. Що ще вигадав той Роман? Нивже якусь любов до цеї бабці, що колись славилася першою дівкою на селі, хоч, правда, заміж так і не вийшла…

– Що «чого ж»? – сказала Єва й кинулася до свого празникового пальта, що не знати навіщо вдягла, як надумала йти до цього трухлявого пенька.

– Ну, того, – сказав Адам. – Того… Я ни вмію добре говорити…

– Ни вмієш? А я повинна до тебе телющитися… Де ти такий взявся?

– Далеко звідси, – сумно сказав Адам. – Куди ж ти, Єво? Єва спинилася коло порога. У її грудях щось запекло. Далі наче хтось почав свердлити дірку. Серце? Серце з перцем, як про неї казали?..

Вимовила рішуче, зле:

– Ти ось що, Адаме… Щоб на другу неділю прийшов до мене свататися, як і належить. Можеш навіть свого того Романа взєти… Як не ти, то, може, хоч він скаже те, що тре’…

– Я той…

– Спробуй не прийти, – пригрозила Єва.

Її погляд упав на піч, на якій сиділо двоє котів. Бач, уже куди забралися… Подружилися… Ци, може, в Адама не кіт, а кішка?

Ще гірше… Точно, казав, що кішка…

– Ходи сюди, руда холєро, – сказала Єва. – Пригрівся вже… Якби я тут не напалила, то нагрівся б… У цій пустці всі миші й без кота пропали б…

Взяла кота на руки, сердита, зла, як добре нагострена бритва – на себе, на цього дурного, нездалого ні на що діда, на цілий світ. Грюкнула з усієї сили, яка ще лишалася, дверима.

«Прости, Єво, – подумав Адам. – То була не ти…»

Він справді півжиття, а може й більше, любив жінку. Вірно любив, як умів, як міг. То була трудна любов, але його, Адамова.

«Адасьова», – сказала б вона.

Бо так і називала його – Адасем. А ще Адамчиком. Якось ще покликала – Дамчику.

Адам гірко усміхнувся тепер – «Дамчику». А кому й що він дав, зумів дати? Що дав їй і що дала вона?

…У п’ятому класі до їхньої Тупталівської школи, тоді ще семирічки, додалися учні з двох сусідніх сіл – Кутівців і Терешок. Бо там були тико початкові школи. Їхній клас розділили на два – п’ятий «А» і п’ятий «Б».

Він потрапив до «Б»-класу, і з них дражнилися – «бекали», а вони відплачували «паралельникам» – «аками» або «гаками».

Серед трьох дівчат-«бекалок» із Терешок була і вона – Катя. Катруся, Катеринка, Катюня, Котюня, а ще – Котенятко. Так йому чомусь найбільше подобалося, так називав подумки, хоч була Катруся-Котенятко статною, високою, на півголови, а може, й на цілу голову вища за нього – недомірка Адама. Дамчика. Коли він уже оселився в цій хатині й завів собі кішку, то навіть коли та стала дорослою, великою кошицею, все одно називав її Котенятком. І жінка – Катруся, Катеринка, Котюня, Котенятко – сміялася:

– Яка ж вона котенятко?

– Котенятко і є, – уперто одказував Адам.

– Та ж стара вже котяра, а ти – Котенятко… Назвав би вже ліпше Мурка. Або Сірячок. Або Білолапка. А то – Котенятко.