Владимир Лис - Стара холера

Вона сказала на автовідповідач:

– Ти вредний і розмовляєш з коханкою-вчителицею. Можеш мені не дзвонити.

Вона йшла до свого дому й боролася зі спокусою заглянути до кишені та витягти ту злощасну візитівку.

Вирішила, що викине її не читаючи. Навіть не заглядаючи. І все ж вона заглянула в цей заглянцований клаптик паперу. І прочитала з одного боку українською, з другого англійською: «Максим Качула, бізнесмен». Назву його фірми (тільки англійською), а під назвою номери телефонів: стаціонарний і два мобільних. Вона викинула візитівку в урну для сміття.

І тут сигнал сповістив, що прийшла есемеска. Звісно, від Степашка. Ліза прочитала: «Ага, ти ревнуєш». Одразу задзвонив її стільничок (так називає Степан), і вона почула його голос:

– Що сталося, мала?

Збігали дні, наближаючи неділю, й Адам розумів – треба йти свататися до Красної Ружі. А то, чого доброго, зновика до нього припреться. Адам привик слухатися жінок, до того ж знав, що жінка, волю якої зневажиш, стає схожою на справдешню фурію. А фурій Адам боявся. Хоч саме слово йому подобалося. Воно було якимось… летючим чи що… Адам подумав, що фурія схожа на пташку. Тільки як прилітає, то починає геть усе скльовувати, що бачить, що до неїного дзьоба гострого трапляє.

«Ніщо вже мине од тої жінки не порятує», – приречено подумав Адам. І тут прийшла інша, мовби злодійська думка: а йому й не вельми хочеться рятуватися. Візьме і здасться, як ото солдати в плєн здаються, і хай вже вона робить з ним, що захоче. А що з ним мона зробити? Нічого путнього. То Адам і вернеться назад. Добре, що є куди вертатися. Раз їй буде не потрібен, то й вернеться. І вовки будуть ситі, і кози цілі.

Уже в суботу надвечір Адам подумав, що, може, й не тре’ завтра йти. Може, якось обійдеться. Од такої думки стало веселіше на душі. Та тут Адам почув нявчання. Кішка! Його кішка… Він же зовсім забув про неї. Тая Євка-Ружа приходила зі своїм котиськом. І, видать, котам було добре, ліпше, ніж їм з Євкою. Зразу познайомилися, як він ступив до хати, то вже терлися їдне до другого, мурчали собі. І нехотя розлучалися. Ото теперика радітимуть, як стрінуться.

– То ж ти, певне, скучаєш за тим котиськом, – сказав Адам до кішки. – Признайся, скучаєш?

Кицька нявкнула, й Адамові здалося, що вона підтвержує його слова. І він сказав, що таки завтра підуть до тої баби і неїного кота.

– Будеш ти мати повне удовольствіє, побачиш того котяру, – сказав Адам. – Атож, чом би й нє? Хоть носами потретеся. До кошенят ти вже не гожа, зо три літа, як не приводиш. А помуркати – то всіди пожалста, буде тобі повне удовольствіє.

Адам пригадав, як не раз він ходив по селу й пропонував кошенят, що приводила його кішка Нюрка. Люди спершу не вельми охочі були до його приплоду, а потім стали брати, ще й приходили питати, чи, бува, його кошиця не окотилася. Адам дивувався такій переміні, а потому Роман, халамидник, і признався зі смішком, що то він розпустив чутку: коти од блаженного дурника Адама-пастуха удачу приносять. То люди й поперли за кошенятами.

Роман міг ще й не таке придумати!

Адам поміркував, що без Романа йти свататися якось негоже. Ну, а де Роман, там і Омелян, і Платон. Чом би нє… Мо’ й своє яке слово скажуть за нього. І чарчину вип’ють у тої Євки. Всім користь.

Поки що ж Адам узяв кішку Нюрку на руки, а як прийшла пора лягати спати, то поклав неї собі під бік. Йому було тепліше спати. Все ж кішка гріла, та й неабияк. Адам подумав, що тій Красній Ружі ще далеко до його кішки, з тим і заснув.

А вранці, як розплющив очі, кішки не було під боком. Адам роззирнувся по домі й побачив, що вона сидить на підвіконні. Застрибнула на лавку, а далі на стіл. До вікна. Те видалося доброю прикметою. Треба таки йти свататися.

Адам прошвендявся до Романа, потім до Омеляна і Платона. У Омеляна, правда, боліла нога, аж ступити не міг. А Роман і Платон згодилися піти до Красної Ружі

І по обіді Туптали побачили, як троє дідів – ціла процесія – йшли по одній, потім другій і третій вулиці. Спереду поважно простував Роман із хлібиною в руках, далі Платон з вузликом, у якому було два великих зимових яблука. А останнім, як звичайно, Адам, цього разу з кішкою Нюркою на руках. Він гладив кішку й тихо наказував, аби вона не боялася. Колись же й до неї приходили свататися коти, по-своєму, по-котячому.

Дехто з тупталівців, котрі були на дворах або вийшли присісти на лавочках, дивилися на чудернацьку процесію: куди ж то шпацірують цеї діди? Та угледівши на чолі походеньок трьох стариганів Романа Байчика – всміхалися. Знову старий хитрюган і варіят щось учварив чи задумав учварити.