Владимир Лис - Стара холера

Роман тихо і значливо сказав комусь із цікавих:

– Велике діло сьогоднє в Тупталах. Мона сказати – гісторічеське.

Адам спробував було пояснити, що діло його стосується, та йому стало ніяково, й на третьому слові збився. Далі ступав уже геть несміливо. Що то таке вони дурне учварили! Геть зваріювали. І він першим. Бо добро би Романа женили, так він звичний до всяких авантур. А то Адама! Таково щось не те, несусвітнє виходить…

Адамові ноги стали заплітатися, далі самі спинилися, не слухаючи свего хазяїна. Адам поглєнув, як віддаляються Платон і Роман, потупцяв трохи на місці погладив кішку, сказав:

– Та ж тогіво, тебе той Євчин котисько, певне, обіжати буде. Здоровецький котяра в тої баби.

Розвернувся і почалапав назад, пришвидшуючи, як міг, ходу. Те трапилося неподалік од повороту на Євчину вулицю. Роман озирнувся, щоб перестроїти свою сватальницьку команду в інший ряд – троє поряд, – і побачив, що лишився їден Платон, Адам же, петляючи, як той заєць, віддаляється й ген уже коло Мотрунки Дрикальової.

Роман матюкнувся і скільки було сили крикнув:

– Стій, стрілятиму! Стояти, твоя тарабарська мати! – І вже тихіше: – Ну вилупок! Охверма 28 28 Нездала людина ( діал. ). Тихіська!

Адам чи то не почув, чи вдав, що не чує, але почалапав, хитаючись, далі.

– До свеї доми, щоб залізти під припічок разом зі своєю кішкою, – сплюнув Роман.

– От зараза пастуська, – сказав Платон. – Що робити, Романе? Будемо й собі вертатися?

– Ну я йому сьоннє випишу по перше число, – пообіцяв Роман і став гарячково міркувати, що чинити далі. Не звик він відступати, викручувався ще й з гірших придибенцій. Може, справді плюнути та й собі вернутися? Хай той дурень зачиняється сам у своїй халупі.

І тут Романів погляд упав на подвір’я, навпроти якого вони стовбичили. Там у глибині двору стояла і зирила на двох чудернацьких дідів бабця Ганна Митрикова, до якої він колись підбивав клинці й таки дечого добився. А коло неї… Коло неї походжав, як заморський султан, розкішний різнокольоровий півень з пишним гребенем, що притягав до себе очі, горів навіть на осінньому сонці.

Романа неначе вдарила блискавка, як то вже не раз із ним бувало в критичні хвилини. Він рушив до хвіртки.

– Здорова була, Ганнусю – сказав солодко, як міг. – Така файна, і зодягнута, як пава, мабуть, і в церкві сьоннє була…

– І тебе, Романе, зі святою неділею, – одказала Ганна. – Я і в церкву, аякже, ходила, ни то що деякі гріховодники, які хіба на Паску до Божого храму навідуються.

– Та ти ж у нас колись і в хорі співала, – нагадав Роман, знав-бо, чим змастити Ганнину душу.

– Ой, коли то було…

– Та твій голосок досі по селу чути, – мастив далі Роман. – І в моїх вухах як той соловейко сидить. Залетів колись і вилазити не хоче.

Ганна усміхнулася. Замріяно. Відлітала кудись далеко-далеко. Роман пождав, доки повернеться, й собі усміхнувся.

– Кажи вже, чого хоч’ . – Ганна глянула так, що Роман порадів. – Бачу, що в’юнком в’єшся і хвостом по воді б’єш.

– Та ж правду кажу…

– Ой Романе, ой халєрнику… Кудись шпаціруєте своєю кумпанією, бачу… Може, од мене блєшчину тре’ , так вибачєй…

– Яку там блєшчину. – Роман змахнув рукою, мов одганяв Ганнину підозру. – Позич, Ганцю, свого півника… Ну, отого, царя свого…

Ганна явно була спантеличена. І неабияк.

«Що ще задумав цей пройдоха?» – читалося в її очах.

– Нащо тобі мій півень? Хіба свого чи сусідського нима?

– Та не для того, – сказав Роман. – Для гинчого діла тре’ Для церемонії їдної. Через годинку, а може й менше, верну тобі твого царя живого й здорового, з усім пір’ям і гребенем. Присяй-бо. Хіба я тибе колись обманював?

– Та ни обманював… Але таки разок було… Клинці ж до мене підбивав, а до своєї Тамарки перекинувся… А як од Тамарки було свиснув, то не до мене, а до тої Маруськи подався. А що з того вийшло, га? Мусив Тамарку перепрошувати…

«Ти диви, пам’ятаєш», – ледь не прохопився Роман, та вчасно прищемив язика.

– Та я до тебе тоді приходив, як пойняв, що з Марусею не складається, – сказав жалібно, аж самому в грудях защеміло і в горлі запершило од спогаду, до того ж був Роман артистом неабияким, ним і досі лишився.

– Ой бре, Романиську, ой бре. – Ганна погрозила пальцем. – Яким ти був, таким остався. А в мене з моїм Прокіпцьом все до ладу і ліпше склалося… Так то во…

– А я що кажу? – Роман був радий підхопити й кудись приладнати Ганьчині слова. – Нащо тобі такий варіят, як я? А Прокіп був же в тебе хазяїн неабиякий, на трахтурах як розбирався!