Тетяна Пахомова - Карпатське танго

На велетенській платформі лякає всіх зубатою пащею гігантський крокодил – привіт з епохи динозаврів. Вистояв, вижив, пристосувався… Віват, сило!

Над ним, серед буйства тропічних квітів, невпинно вібрує крильцями колібрі – дивовижний невтомний згусток енергії… Віват, руху!

Сотні яскравих ягуарів сьогодні полюють у ритмі самби… Віват, щастя!

У центрі платформи танцюють красиві оголені жінки з велетенськими блискучими коронами. Їхні стрункі тіла бездоганні. Ні грама зайвого жиру, ні тіні печалі. Геть вік, геть турботи. Віват, красо!

Десь там, у далекому еталонному Парижі, манірно-вишуканий сигнал до кохання подаватиме мереживний пеньюар… Чи наганятимуть сексуального апетиту суперечливі парфуми, довгий погляд крізь дим папіроски… Пробудження тіла розпочнеться витягуванням душі через вуха – догідливою музикою настрою… розпалюванням хворобливої уяви віршами…

Тут це зайве. На землі Санта-Крус, благословенній Південним Хрестом, кольори, ритми й одежа від неба, води й землі. Вони несуть життя. Віват, природна гармоніє!

Віват, секс! Віват, неоціненний Божий подарунку! Ти сіль людського життя, причина радості, драми, трагедії! Ти цивілізація, мистецтво й війни… Усе живе просто спарюється. У сезони дощу, тепла чи надміру їжі. Йому не дано права керувати чуттєвою насолодою власного тіла. Лише для продовження роду. Віват, людино!

Десь там, у невідомих запилених трактатах і давніх сувоях Ватикану схована страшна правда післясмертних мук. А чи неправда? Чутки-страхи, закріплені холодом сніжних зим, довгими годинами сутінків і кривими тінями-примарами, породили в душах Старого світу сумніви, потрібну слухняність, фальшиву цнотливість одежі, думок і поведінки.

Віват, сонце! Віват, життя! Щасливі в незнанні ті, кого відділяє від бібліотек Ватикану Атлантика! Муки тропічної темряви недовгі. Це лише бажана прохолода. Нема коли дивитися у вікно в очікуванні світла чи тепла. Радощі життя, а не далекі загробні вже тут! Фієста-а-а!

Віват, жінко! Усміхнена, молода й відкрита для кохання! Ти, що ввібрала ритм африканських тамтамів, колір і смак місцевого шоколаду, відвагу й відречення білої жінки від середньовічної інквізиції й народилася тут новою Афродітою за подобою Землі-матері! Віват, маракуйє!

У жорстокому Середньовіччі впали жертвами безглуздих уявлень про красу тисячі безневинних красунь. Важку свинцеву пластину – на юні груди іспанок, щоб не росли, бо некрасиво… Тугий аж до непритомності корсет для фігури а-ля «пісковий годинник» – це гарно… Перетягнуті бинтами до повного каліцтва ноги-ратички китаянок – терпи, це красиво… І – ще до сьогодні – звіряче обрізання дівчаток-мусульманок. Це потрібно. Оргазм – гріх. Не треба тобі його в житті, як і клітора… Ти додаток до сильнішого, до чоловіка…

Тільки не тут! Тут оргазм уже й негайно! Усе, що є в Ріо, красиве, молоде, життєлюбне. Тут криється зародок нової гармонійної раси, що витягне світ із диму, фальші й воєн! Геть чернечий послух! Жаль, трагедію, усі-усі маски геть! Кохання обертає й тримає Землю… Віват, любове!

Захоплення починає вистрілювати стиснутою пружиною. Ми пританцьовуємо на трибунах і палко цілуємося з Ізабель. Неподалік туристи з Німеччини залишили на собі з одягу лише чудернацькі окуляри. У світлі різнокольорових прожекторів відбувається радісна зустріч первісних дикунських племен із блискучими інопланетянами. Кожен глядач усією душею ввібрав неземну красу голих струнких богів і богинь і вже поєднав своє «я» з ними. Не з манірними й зверхніми богами-вішалками фешен-подіумів, а ось із цими – з плоті, молодості й самби.

Я знову закоханий. У передранкових сутінках виціловую й гладжу вигини тіла дружини. Коли зупиняюся на животі, вона ніяковіє й легенько відштовхує мою руку:

– Тепер мені якось незручно перед тобою через те, що він не плаский.

– Ти колись казала, що неідеальних люди схильні любити більше, – шепочу над ніжним обличчям.

– Так… Але зі всіх правил є винятки. Не всі ж ділять ліжко з пластичним хірургом, – зітхає Ізабель.

– Так, колись ми це виправимо, не біда. Це дурниці. Думаю, це твій славетний перфекціонізм.

– А може, вплив красунь із карнавалу?..

– Може. Але ти знаєш, Ізабель… Може, це й дивно звучить, але саме завдяки цим красуням я зрозумів, що дуже, дуже сильно кохаю тебе. Сьогодні красу можна виліпити чужими руками – яку схочеш. Люди навколо стають схожими на прекрасні античні статуї. Милують око, але не чіпляють за душу. А от спільні спогади, емоції – це тільки наше. Тож ти зі своїм непласким животиком для мене найбільш бажана на цій планеті.