Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Очі Ізабель зблискують зрадливою сльозою. Вона обіймає мене й повільно цілує. Чогось згадую нашу студентську печеру кохання. Сила прибуває в мені… Добре, що пристрасть повернулася.

Увечері йдемо з дітьми до найбільшого в Латинській Америці океанаріуму «Аква-Ріо».

Тут хочемо заночувати. Матраци всередині скляного тунелю зайняті глухонімими дітьми: раз на місяць Національний інститут освіти глухих привозить сюди особливу малечу для ознайомлення зі світом і розвитку мови жестів. Нам іще пощастило з квитками.

– Які вони гарні, – з жалем у голосі говорить Марія. – І такі бідолашні…

– Хто, доню? – розглядаю скляне склепіння над собою.

– Оці глухонімі діти…

– З ними все буде гаразд, якщо їх не жаліти. Та й вони не знають, що чимось відрізняються від нас. Вони ніколи не чули мови, тож…

– Але вони ніколи не дізнаються, як багато важать для своїх тата, мами чи інших людей.

– Чому? Дивися, доню. – Ізабель складає пальцями сердечко, усміхається й показує його Домініку.

Син сміється, складає й собі сердечко й сигналізує ним своєму сусідові. Хлопчина приязно всміхається й відповідає Домініку.

– Мова добра зрозуміла всім, – пригладжує волосся Домініка Ізабель.

– А мови зла їм краще не вчити, – задумливо промовляє Марія.

Ми лежимо на дні глибокого океану. У лазуровій товщі води в плавному танці кружляють дельфіни, тунці, медузи, кити-підлітки. Поважний восьминіг над нами незмигним мудрим поглядом вивчає тих, хто самовпевнено поставив себе на вершину земної піраміди життя. У своїх холодних водах він бачив повільну круговерть смерті потопельників після кораблетрощі… Їхні душі, що вийшли з бульбашками останнього подиху й розчинилися в колисці земного життя… Обмацував щупальцями вишукані амфори, золото, діаманти, слонову кістку – те, що цінують люди у своєму світі… Усі ці фетиші, що прикрашають та ускладнюють людське буття, нікчемні й зайві у світі мудрого восьминога. Вони не вартують тієї останньої бульбашки повітря. У боротьбі з океаном людині не варто битися об заклад. Ставки надто високі. Тут, під прозорою синню «Аква-Ріо», починаю розуміти, що на вершині піраміди океану стоїть хтось інший. Сьогоднішня ніч – ніч народження поваги до величі океану та його мешканців…

Стоїмо в аеропорту. У наших з Ізабель очах сумна порожнеча розставання.

– Коли ви знову приїдете до мене? – запитую в дружини.

– Якось виберемося, любий… Перебиратися назовсім поки немає сенсу. Мені треба вивчити мову й отримати дозвіл на лікарську практику тут. Я ще до того зовсім не готова. Та й Домінік погано запам’ятовує нові іноземні слова. Йому тут буде важко вчитися.

– Нічого, усе з часом, – говорю впевнено. – Он, Марія тут би вже не пропала, – киваю на доньку, що діловито вибирає товар у крамниці поруч.

– Мабуть, оті чотири роки твого навчання ми вже якось витримаємо в Гондурасі. А тоді, як ти станеш на ноги, почнемо освоювати Бразилію й ми, гаразд?

– А я б сюди охоче переселився, – підхоплює розмову Ґільєрмо.

– Сильно вподобав у ресторані жакаре, – сміється Кончіта.

– Так, від м’яса алігатора його сила переходить тобі, – жартую.

– І я вподобав не тільки жакаре… – загадково підморгує Ґільєрмо.

За це отримує гострий штурханець ліктем від Кончіти.

– Ну-ну… Чекай-чекай, приїдеш ти додому.

– І що буде? – напівжартома питає плечистий красень.

– Підемо обоє вчитися в школу самби. – Погляд Кончіти цілком серйозний.

– От за що я люблю свою розумну дружину, – усміхнений Ґільєрмо цілує її в щоку.

Слід літака в небі вибудовує прозору стіну очікування в душі. Я знаю, що на цій планеті є мої найрідніші, і це зігріває. Зустріч із ними – моє майбутнє.

Та в іншій частині душі, за перегородкою, немає місця нічому, окрім теперішнього. Тут і зараз уже відбувається моє фізичне й професійне вдосконалення. Зазвичай після традиційного карнавалу кількість охочих покращити зовнішність сильно зростає.

Годинна пробіжка в Тіжуко й ранковий банан для Чучо – святий щоденний ритуал. Хоча й мій шеф, дон Алваро, відверто посміюється наді мною:

– Заняття спортом для подовження життя – це смішно, Андре. Заєць, який скаче все життя, живе п’ятнадцять років, а повільна черепаха – триста-чотириста.

– Так моє ж прізвище, лікарю Сілва, між іншим, українською й означає «заєць». Мушу скакати, щоб бути привабливим для наших пацієнтів.

Сілва заливисто сміється. Він завжди в доброму гуморі. Правду кажучи, я теж. Тут мені легше й цікавіше працювати. Не треба ламати голову над постановкою діагнозу. Вродливими зазвичай прагнуть стати здорові люди. У них тисячі бажань і планів. Тож наше завдання – ретельно перевірити загальний стан організму, резистентність до ліків та анестезії.