Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Ось я і вдома. Мій новий друг Чучо вже чекає на мене. Маленька чорна мавпочка-ігрунка трясе верхівку дерева біля мого вікна, смішно шкірить зуби й витягує губи.

– Зараз, Чучо… Уже б ти краще до ближнього базарчика приписався, – бурчу й простягаю мавпочці банан.

Тваринка блимає на мене вдячними оченятами-намистинками й починає снідати. Ранкове сонце, що виринуло з Атлантичного океану, стрімко набирає висоти й починає припікати. До полудня стане неймовірно спекотно – потрібно поквапитися до університету.

Лікар Сілва пригладжує рукою густе волосся й розправляє брови. Кидає на мене лукавий погляд.

– Що, заздриш мені, правда? З таким лісом на лобі й парасолю можна інколи вдома забути. Брови – моя візитівка. Вони подобаються жінкам: поліпшують їм настрій. Бути смішним – частина мого іміджу. Заходь, – пропускає мене вперед мій шеф.

Його кабінет обставлений комп’ютерами, стелажами й безліччю фото «до і після». Зацікавлено роздивляюся жіночі обличчя. Пан Алваро теж милується своїми роботами.

– Жінки так схожі на маракуйю… Андре, ти куштував маракуйю?

– О, так. Це неперевершений смак коктейлю з ківі, суниць, абрикосів і персиків, – киваю головою.

– От юна жінка – це молодий плід маракуйї, тугий, блискучий і смачний. А проте, коли він уже трохи полежить, то стає набагато смачнішим і солодшим. Тільки оболонка зверху геть зморщується, – зітхає лікар Сілва. – Повернути молоду оболонку маємо ми, – кидає на мене хитрий погляд. – Тоді маракуйя стає божественною і на вигляд, і на смак. І буде м-м-м… – Пан Алваро цілує складені пальці рельєфними губами.

Мені подобаються шеф і його цікаві думки. Мовчки всміхаюся. Наставник продовжує:

– Ми не відрізняємося від тих, хто виробляє, наприклад, туфлі. І вони, і ми продаємо емоції, які покращують настрій людини. І основний наш, так би мовити, клієнт, – це жінка. Дами становлять дев’яносто відсотків наших пацієнтів. Вони взувають на свої гарненькі ніжки туфлі зі шкіри страуса, обтягують мереживними трусиками плаский животик і задок, як у бушменської богині кохання, несуть попереду бюсти, як у Памели Андерсон, копилять виразні губки й нарешті починають собі подобатися. Це найголовніший результат нашої роботи. Ну що, розпочинаємо шліфування нового фахівця бельєзи? – поплескує мене по плечу лікар Сілва.

Бельєза – естетика краси тіла. Тієї, на яку благословляє велетенська статуя Христа на найвищому пагорбі Ріо. Він тут не звична для Старого світу смиренна жертва за всі гріхи людства. Велетенський Ісус стоїть у позі вітрувіанської людини. Це гімн людині з часточкою Бога всередині. Символ віри й захисту нагадує ще й величезного птаха, готового злетіти. Чи ступити на нову вершину… Ріо – місто, благословенне Богом і небом на пошук краси та гармонії. Південний Хрест над ним підсилює магію місця.

Моя нова робота неймовірна. Новий космос, пронизаний суцільними відкриттями – медичними й психологічними. Поки тобі не виповниться тридцять, запитання «Скільки тобі років?» тут ставлять хіба що під час приймання на роботу. А потім вік наскакує на тебе, як іспанський тореадор – на бика, і починає дошкуляти запитаннями-уколами… Узагалі-то, запитання щодо віку зароджуються не так у голові людини, як у тих, хто її оточує. Вони спочатку погано закамуфльовані: «Твоє обличчя… Ти погано спав (спала)?.. Ти колись мені не заважала (заважав) на сидінні поруч із водійським… Здається, нам потрібно придбати ширше авто… Чому ти більше не одягаєш оту червону сукню (отой кашеміровий костюм)?..» Потім приходить болісне усвідомлення того, що гарний новий одяг, придбаний із надією схуднути, став іще тіснішим… Поступово надія поєднатися з ним у розпачі розчиняється за твоїм віддзеркаленням, а бажане вбрання навіки зникає в утробі шафи чи найближчого смітника…

До психічних екзекуцій штовхають вікові зміни шкіри й перемога жирової тканини в співвідношенні з м’язовою. Чверть маси в навіть не дуже повних жінок становлять жирові відкладення – так матінка природа забезпечила надійний захист функції продовження роду. Чоловікам із цим поталанило набагато більше, хоча правильніше буде уточнити – «колись». Від початку еволюції жир вправно виконує роль енергетичної комори людського організму: їжі мало – комора віддає з ближніх закутків – обличчя й шиї, це пункти швидкої енергетичної допомоги. Там команду на вихід дають особливі бета-рецептори. Вони приносять першу жертву голоду й прикривають спокій надійніших довготривалих запасів на животі, стегнах, спині. Якщо колись не таланило вчасно роздобути мамонта, а тепер почути чиєсь чи власне осудливе зауваження про набуття схожості з біг-маком, починаємо провокувати до спалювання свій золотий запас. Та от біда: на службі в нього вже альфа-рецептори, які набагато повільніше за бета змушують жирові клітини недоторканного запасу виконувати накази. Повільний рух крові в закутках комори стає їхнім союзником. Усі жирові клітини такі схожі на нас! Вони копіюють нашу фінансову поведінку: кошти, що маємо в гаманці на щодень, витрачаємо легко, та навіть подумки не наближуємося до святая святих – таємної депозитної скриньки в найнадійнішому банку. Та на те, щоб здійснити фінансове святотатство, потрібне лише наше рішення. А от жирові депозити… Вони на диво вперті й живуть окремо від головного мозку. Вони швидше доведуть його до сказу, аніж підкоряться. Зі сховку їх не дуже успішно виганяють навіть дієти й тривалі заняття спортом. Радше навпаки. Наші запаси поводяться, як люди, що зазнали вимушеного голоду: хліб – під подушку, крупи – у банку аж до пліснявіння, мистецтво консервування довести до досконалості, і нічого не віддавати!