Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Сходимо з Ізабель біля свого госпіталю, цілуємось і ненадовго розлучаємося. Кубинці з черги під кабінетом привітно всміхаються мені: для них я не просто лікар, а ще й уособлення країни, яка рятує їх постійною допомогою – нафтою, продовольством, зброєю. Та нам, простим смертним з обох боків кордону, не дано знати того, що гнітить велета Фіделя: його країна стала пішаком на геополітичній шахівниці світу в затяжній партії протистояння. Моя колишня батьківщина допомагає теперішній не з любові до Куби, а з ненависті до США…

Стоматологічна установка, на якій я працюю, уже справжня бабуся: їй під тридцять. Та вона американського виробництва й значно краща від радянського «молодняку». Мої пацієнти мужні, витривалі й емоційно дякують біля дверей. А може, я стаю вправний, як мій колишній наставник Є. Є.? Хочеться в це вірити. Щаслива усмішка не полишає й мене – схоже, я перетворююся на справжнього кубинця. А сьогодні ще й свято нашої першої зарплати в новій країні. Розгублено тримаю в руках кубинські песо з високочолим поетом Хосе Марті. Цікаво, скільки й чого за них можна купити? На хвилях радості поспішаю до Ізабель.

– Кохана, ми з тобою багаті, дуже багаті, – розмахую віялом із песо. – Це потрібно відсвяткувати. Ходімо, як справжні мільйонери, витрачати їх, згода?

Ізабель лише сміється у відповідь. У моєї коханої ніколи не буває поганого настрою – ні у Львові, ні на Кубі. Тут вона взагалі наче розквітла по-справжньому. Напевно, так буває зі всіма після повернення додому. Ми поспішаємо в магазин. До нього черга. Вона чомусь зовсім не напружує мене. Усі задоволені й усміхнені, стоять на доволі великій відстані одне від одного. Я прислухаюся до швидкої мови й намагаюся запам’ятати нові слова. Спекотно. Купляємо скручені паперові пакетики з льодовою крихтою, политою фруктовим сиропом. Сьорбаємо холодну рідину з паперовим присмаком і сміємося, як діти. Хоча прохолоди нема, та якась безтурботність наповнює по вінця. Після залитої сонцем вулиці очі довго звикають до півтемряви крамниці. Ні, це щось не те… На напівпорожніх полицях пачки чаю, солі, борошна, кави, цукру, якісь рибні консерви, знайомі з СРСР, – і все… Розгублено вглядаюся вглиб скляних вітрин: може, щось просто сховано через спеку? Дарма. Ізабель кидає на мене хитрий погляд.

– Звикай. Зате ніколи не розповнієш. І пітнітимеш менше. – Дружина спритно вкладає в мої руки зовсім не святкові продукти.

– Ну, так… І какати менше буду… І зуби на довше збережуться. – Мій сарказм починає аж пінитися. – Тотальна свобода від їжі на Острові Свободи… Сала хочу!

– Ну, що ж робити… Це все тимчасові труднощі. Фідель Кастро їздить по світу й шукає тих, хто зможе нам допомогти. Поки що всі бояться США.

– Знайде, Ізабель, він друзів, аякже… Наш Фідель крокує в ногу, а всі решта – не в ногу…

– Знаєш що, Андрі? – Терпець в Ізабель уривається. – Припини.

Уперше за час наших стосунків я таке почув. Та це ще нічого порівняно з дуже серйозним довгим поглядом. Відступаю.

– Зайдемо ще на ринок, – стримано веде дружина.

На невеличких прилавках капуста, авокадо, лимони, банани, боби… Знову капуста.

– Ну, найкращий продукт для подружжя Зайчуків, – не стримуюся від жарту.

– Андрі, я прошу тебе: облиш.

– Кохана, а що я?.. Просто переживаю за наше виживання тут. Це не критика твого… ну, згода, нашого, нашого Фіделя. Це здоровий людський егоїзм. Немає нічого поганого в тому, щоб любити спочатку себе, а потім… Ну, знаєш кого. Повір, м’ясо – нормальний продукт. І корисне – ти, як лікар, це знаєш. Я не звинувачую тебе в його відсутності. Просто поки що кепкую. А далі потрібно буде щось із цим робити…

– Ми наситимося нашим коханням! – розпалена Ізабель розвертається й спідлоба дивиться на мене.

Звучить як погроза. Гм… Я не прихильник садо-мазо…

– Добре, серденько, добре. Твій зайчик після капусти працюватиме цілодобово, присягаюся! – З невинним поглядом ледь стримую сміх.

Ізабель веде бровою, задоволено киває й заспокоюється. Треба поспішати додому: різкі пориви вітру женуть на острів щоденну тропічну зливу. Одяг на мені вже й так можна викручувати від поту: висока вологість повітря робить своє. Нарешті ми вдома. Сеньйора Алісія світиться приязністю. На столі вже чекає традиційний обід – чорний суп із бобів. Організм, спраглий білка, вдячно сприймає його рослинну обманку: відчуття ситості й задоволення розливається по тілу.

– Андре, сходи, будь ласка, за сеньйором Пабло, – просить моя люба теща.