Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Лише вечір приніс приємну новину, яка перевернула наше сімейне життя. На маленький кухонний столик Ізабель поставила пляшку рому, обвела всіх загадковим поглядом і промовила просто:

– Я вагітна.

Сеньйора Алісія розплакалася й поквапилася обійняти доньку, вітчим сплеснув у долоні й вигукнув традиційне «Карамба!», а я сидів із роззявленим ротом та ошелешено перетравлював новину. Так, звісно, це ж мало колись статися, ми для цього й одружилися. Але все-таки якось несподівано… Відтепер багато чого зміниться. Дитина – це ж така відповідальність. І витрати… А тут усіх накопичень – вісімдесят доларів, залишок іще привезених радянських…

– Ти не привітаєш мене? – В очах Ізабель скачуть знайомі бісики. Іще пару днів тому я знав, куди нам слід іти після їх появи, а сьогодні…

– Я щось розхвилювався, вибач… Вітаю тебе, кохана.

– А я тебе, любий татку.

– А у вас є якісь дитячі фотографії Ізабель? Хочеться трохи уявити нашого майбутнього малюка…

Алісія приносить невеличкий згорток. У ньому лише три фото: Ізабель-піонер зі смішними косичками, Ізабель після закінчення школи й ще зовсім малесенька дівчинка на руках у вродливого юнака.

– Це тато Ізабель. Їй тут два рочки. Це ще до революції. – Тремтячі пальці матері виказують хвилювання від спогадів.

– А що з ним сталося? – Моє запитання кидає тінь смутку на личко коханої.

Сеньйора Алісія зітхає.

– Та… Поїхав слідом за Че Геварою нести революцію в інші країни. Як не вмовляла – не послухав. Та далеко не заїхав. Живе зараз у Гондурасі, одружився. Пише час від часу, цікавиться, як донька поживає.

– Вам було, напевно, важко? – співчуваю матері.

– Ти що, Андре! – втручається сеньйор Пабло. – Ти думаєш, що така вродлива жінка може бути обділена чоловічою увагою? Мені, мушу зізнатися, дуже пощастило!

Гарний сьогодні вечір. І спека вже хоч трішки, та спадає. Скільки ще треба всього переосмислити…

Щодня тепер доводиться більше ходити пішки: в автобусі дружина відчуває геть усі запахи, і вони провокують страшенну блювоту. Вона не може їсти вже майже нічого. Гінеколог показав мені аналізи.

– Ти сам усе розумієш. Гемоглобін занизький. Треба м’яса, масла – сам знаєш чого.

– А де ж його взяти?

Колега знизує плечима.

– Там, де всі беруть: або підкотися до своїх земляків із торговельних представництв чи дипломатів, їм раз на місяць видають шикарні продуктові набори, або до моряків у порт піди. Щось та й вийде, аби долари були чи куки.

Конвертованих кубинських песо, або куків, у мене немає. Зате є вічно живі американські президенти. Це добре.

Невеличка фора часу в мене була. Її жертовно забезпечила маленька чорна курочка сеньйора Пабло. Геть змарніла Ізабель жадібно пила курячий бульйон. У нас усіх краялося серце від споглядання тієї картини. Я сповнився рішучості дістати потрібні продукти й рушив у порт. Кораблі, контейнери, неприємні запахи, гудки… Не знати, до кого тут і рушити. Раптом помічаю знайомого.

– Хорхе, аміго! Радий тебе бачити!

Білозуба усмішка Хорхе випромінює щирість.

– Буенос діас, Андре! Ти що тут робиш?

– Хорхе, дружина моя вагітна…

– Карамба, вітаю, це дуже, дуже добре! – радісно перебиває Хорхе.

– Так, це добре, але треба м’яса. А ще – згущеного молока, масла, – з надією дивлюся на друга.

– О, розумію… Скільки маєш справжніх грошей?

– Ось, – витягую з кишені трохи вологі купюри.

Хорхе відділяє десять доларів.

– Цього має вистачити. Чекай на мене тут.

Через дві години я з гордістю первісного мисливця ставлю на стіл перед дружиною залізну банку тушонки й дві синьо-білі баночки радянського згущеного молока. Запалі очі Ізабель світяться вдячністю. Розумію, що заради неї я ладен на все. За тиждень знову вирушаю до порту, та Хорхе ніде нема. Увечері йду на набережну. Вона, як завше, оповита молодою енергією, музикою й танцями. Та тепер вони якось боляче ріжуть серце. Хорхе, де ж ти? Ніде нема. Знаходжу знайомих дівчат і запитую, чи не бачили Хорхе.

– О, ти що, не в курсі? – відводить мене вбік симпатична негритянка. – Його заарештували й вислали з Гавани.

– За що? – Новина окропом обливає свідомість.

– За те, що хлопців любив. А вони – його. А цього в нас не дозволяють… Тепер він у трудовому таборі… Бувай! – і побігла до гурту.

Мені стало страшенно шкода Хорхе, Ізабель і себе. Я не розумів, чим могли так нашкодити комусь чи Кубі особисті вподобання доброї й чуйної людини. Хто нам тепер допоможе? Чужі веселощі поруч завдавали якогось майже фізично відчутного болю. Це був біль безвиході. Раптом я почувся безпомічною мушкою з намоклими крильцями в глибокому колодязі. Чорне бездонне небо наді мною злилося з океаном. Захотілося чимдуж вибратися на волю.