Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– О, лікарі… Це добре. Нашій країні потрібні медики, – кидає швидкий погляд на наших сорок кілограмів медичних підручників і розмашисто ставить печатку на в’їзних документах.

Ну що ж, гарний початок – це добрий знак. У невисокого літнього чоловіка на виході міняємо десять доларів на небачені досі гарненькі лемпіри. Нам потрібно дістатися до Сан-Феліпе – містечка за майже двісті кілометрів від столиці. Немає звичних для Куби уазиків, «жигулів» і «москвичів», зате багато «мерседесів» і «фордів». Сідаємо в довгий американський автобус, чимось схожий на двох спарених закоханих хрущів. Усе ніби й нормально, і перемовляємося ми з Ізабель по-іспанськи, та відчуваю, що щось не так. Хоча пасажирів багато, та чомусь саме ми привертаємо найбільше довгих зацікавлених поглядів. Долоня Ізабель трохи тремтить, і я стискаю її своєю вологою правицею. Ми не виказуємо внутрішнього хвилювання й з упевненими усмішками дивимося за вікно автобуса. Бідні будиночки, брудні вулички й дуже багато дітей. Вивчаю обличчя: вони цікаві, дуже цікаві. Трохи згодом розумію, що в нас не так: білошкірих тут майже не видно. Усюди нащадки плодів дружби, любові чи випадкової пристрасті африканців, індіанців і жменьки викинутих Старим світом білих чоловіків. Шоколадні гаруфани – справжній вибух гетерозису, потужної життєвої сили. Вони вирізняються зростом і гарною тілобудовою, успадкованими від витривалих африканських рабів, завезених на цукрові й бананові плантації, і випуклими вилицями монголоїдів від предків-індіанців. Усі решта – варіації світлішого шоколаду. Він довго варився в котлі племен, рас і народів, увібравши в себе дитячу довірливість індіанців, любов до свят африканців, ризиковість і впертість європейців. Парадоксом виглядає те, що цей дивний мікс залишив тут від найсильнішої складової – іспанських колонізаторів – мову, проте майже не зберіг расової чистоти білих. Тепер я сповна відчув, що пережив Гулівер у країні велетнів. Так, навколо велетні, тому що вони в себе вдома, а ми… Ще невідомо, як зустріне нас батько Ізабель…

Автобус натужно гуде, долаючи гірські підйоми й спуски. Інколи дійсно захоплює дух від близькості урвищ до дороги. Річки внизу широкі й нестримні. У долинах видніються стада корів та акуратні плантації. Хмари виходять молочним димом прямісінько з верхівок густих лісів. Згадую рідні Карпати: гори таки всюди гарні. Якби ще не ота спека, що перетворює тебе на сонну черепаху…

– Який я щасливий… – Сеньйор Томас Корадо витирає сльози й не може надивитися на Ізабель. – Яка ж ти красуня, доню! Добре, що ти приїхала… А ти пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати?

Ізабель зніяковіло киває.

– Так, звісно…

Сеньйор Томас зовсім не схожий на того юнака з давнього дореволюційного фото. Він потішний лисуватий товстун із чорним кільцем-німбом залишків колись пишної шевелюри. Йому пасує великий картатий фартушок, припорошений борошном.

– Зараз… Іще дам вказівки Кларіс – і я вільний. – Чоловік поспішає до невеликої пекарні на своєму подвір’ї.

– Ти знаєш, а я не пам’ятаю нічого. Зовсім нічого… – шепоче дружина.

– Головне, що тато не забув того. Він дійсно радий нам, – упівголоса підбадьорюю її.

Батько Ізабель добре облаштувався: у нього цегляний будинок і власний бізнес. Ну що ж, ми вже не пропадемо. З коридору нас вивчають три пари цікавих дитячих очей. Двоє хлопчаків-підлітків і смішна товстенька дівчинка років чотирьох – зведені брати й сестричка Ізабель. Несподівано маленька рішуче чалапає до Ізабель і мовчки простягає надкушену булочку.

– О, грасіас… Як тебе звати? – Ізабель садовить пампушку на коліна.

– Мейбелін. – Маля поважно оглядає мене й за мить видає: – Ти дуже посипаний борошном. Тобі треба помитися.

– О, це борошно вже в’їлося йому в шкіру, – сміється Ізабель.

Я роблю вигляд, що обтрушуюся. Двоє хлопчаків пирхають від сміху. Потроху стаємо своїми. Увечері на столі багато їжі. Є навіть курча з овочами, тушковане в кокосовому молоці. Вистачає всім по шматочку на маїсові палянички, смакота неймовірна. Сеньйора Кларіс – низенька енергійна індіанка – має широку усмішку, що ніколи не сходить з обличчя.

– Добре, що ти, Андреу, чорнявий. Уже ближче до наших. На, візьми, – простягає мені маленький срібний хрестик сеньйор Томас. – Будеш під захистом Всевишнього. І люди тебе краще сприйматимуть.

– Так, святий Андреу – перший апостол, який пішов в учні до Ісуса, – підтримує чоловіка Кларіс.