Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Та вигнав би їх, звісно, – намагаюся зрозуміти Томаса.

– От і ми всі про те саме… У Сальвадорі майже стільки люду, скільки й у нас, але землі там значно менше. От вони потроху і почали перетинати кордон із Гондурасом й займати тихцем наш землі, будувати будинки, влаштовувати бізнес. Ми не мали нічого проти, хоча й тут земель для плантацій не надто багато. А що, християни ж, як і ми, говорять по-іспанськи. Ми допомагали і людям, і сусідній країні вижити в цьому світі. Усі добре знали це й у Сальвадорі. Та замість вдячності гондурасцям вони відповіли злом. Та ти, напевно, чув про оту знамениту п’ятиденну футбольну війну? Весь світ тоді сміявся з неї…

– Ні, не чув, таке я б точно запам’ятав…

– Там, крім назви, зовсім нема нічого смішного. Наша збірна з футболу в шістдесят дев’ятому поїхала до Сальвадору й виграла в їхньої національної команди. Сальвадорські вболівальники страшенно побили й облаяли наших – їх гнали вулицями, як скажених псів… Кожен сальвадорець – від дорослого до дитини – вважав за потрібне наздогнати гондурасця й плюнути в нього. Дні нашої помсти були страшними. Уся країна повстала проти нечуваного приниження. Тоді бути вихідцем із Сальвадору означало смертний вирок для всієї родини: палали їхні магазини, будинки, людей витягували надвір і або вбивали, або кидали напризволяще напівживими. Понад дві тисячі вбитих… Фермери кидали свої стада, плантації й лісами тікали до Сальвадору. Довго ще в наших околицях блукали покинуті корови… Але ми змусили невдячних сусідів поважати себе.

Мовчу й довго перетравлюю почуте. Чомусь згадую Україну. Гм… А молодці-таки гондурасці…

Клініка «Ескуелья» розташована в центрі Сан-Феліпе. Звичний лікарняний запах і хоч трохи прохолоди в товстих кам’яних мурах. Іспанці таки добре розуміються на будівництві. Тут є кілька відділень. У кожному з них ми проходитимемо інтернатуру під пильним наглядом досвідчених фахівців. Дев’ять місяців тут і шість – у столиці. Поважний директор клініки неквапно проводить мене до першого пункту призначення – відділення травматології й хірургії.

– Ось, сеньйор Андреу Зайчук, ваша царина на найближчі три місяці. Бажаю вам успіху в навчанні. Головне – нікому не зашкодити. – Його погляд крізь товсті скельця окулярів видається схвильованим. – Хоча ваша інтернатура не буде оплачуватися, та це може стати перепусткою на посаду лікаря. – Помовчав трішки й додав: – Або не стати…

Яке вже «не стати»?! Мости спалено. Я зможу. Дружина, малюк… Останні тридцять доларів – це тільки «стати». Львівський медичний, я ж твій випускник – зможу…

Сеньйор Антоніо Куесто – мій новий шеф. Флегматично розглядає мої документи й нарешті запитує:

– А де є оцей Радянський Союз?

– У Європі… і в Азії…

– А-а-а… Згадав. Це велика країна, закрита від усього світу. Далеко. Не дивуйся, хлопче, – таки помітив моє зчудування, – мені байдуже до всього світу. Справжнє життя – те, що навколо тебе. Ми всі дивимося на нього крізь фокус власних проблем і мало цікавимося політикою. Хоча, напевно, так є всюди.

– Сеньйоре Антоніо, – зазирнула до кабінету медсестра, – привели Хосе, автомобільного майстра. Ручка домкрата відскочила від колеса, ударила в обличчя.

Хосе закривавлений і не може говорити. Сеньйор Антоніо оглядає пацієнта й стурбовано мугикає.

– Що скажеш, молодий колего? – запитує в мене трохи згодом.

Упевнено відповідаю, як на іспиті:

– Попередній діагноз – подвійний перелом нижньої щелепи. Потрібно зробити рентген. А далі шинування, фіксація через гіпсування й лише рідка їжа через трубочку.

Сеньйор Антоніо схвально киває головою.

– Добре, Андреу. Тут загалом важкий перелом. Ці кості чи не найбільш робочі в організмі. Тож склади з ювелірною точністю, ти ж працював стоматологом. Дій.

Я вражений, наскільки тут краща апаратура: вона компактніша й функціональніша, аніж радянська. Американська інженерна думка пішла далеко… Ну, звісно, як тривають змагання за першість у космосі, то який може бути прогрес у радянській медицині. Згадую добрим словом практику з щелепно-лицьової хірургії й своїх строгих львівських викладачів. За півтори години Хосе скидається на єгипетську мумію, що прийшла до тями. Маленький отвір для годування, великі чорні очі й лоб виділяються на загіпсованій голові. Його дружина й троє дітей вдячно гладять мої руки й схвильовано дякують.

– Усе буде добре. Сеньйор Хосе два місяці зможе їсти лише суп, – заспокоюю родину.