Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Трохи згодом обережно зрізаю підірваний ніготь на великому пальці ноги в підлітка, обробляю й закриваю рану, прописую пігулки. Нігті на пальцях ніг ростуть удвічі повільніше, ніж на руках, – довго прийдеться зважати на болючий палець.

– У футбол краще грати в закритому взутті, – проводжаю хлопчину та його батьків до виходу.

Пацієнтів у мене багато. У Гондурасі більш ніж половина населення – молодь і діти. Це в старших думка йде попереду ніг і рук, а за молодими вона біжить навздогін. Молодість як молодість: активне пізнання себе й світу – переломи, вивихи, рани. Через місяць зі мною наввипередки вітаються всі, кого зустрічаю на вуличках Сан-Феліпе. Душно й волого, весь час відчуваю спрагу. Знаю, що від кока-коли схочу пити ще більше, та ніяк не можу стриматися. Колись майонез був для мене вершиною бажань, а тут, у Гондурасі, ароматний коричневий американський напій будить у мені капризну дитину. Добре, що коштує лише п’ять пенсів – майже нічого. Заходжу до бару.

– О, сеньйор Андреу! Яка честь для мене! – Власник бару дуже радий мене бачити. Він виходить з-за стійки й квапиться витерти й так чистий стіл. – Сідайте, прошу… Коктейль, кава й кока-кола за рахунок закладу.

– Дуже дякую… Як там нога вашого сина?

– Завдяки вам і Господу добре. У вас золоті руки, сеньйоре лікар.

Мені приємно це чути. Та кожна така похвала діє не як розслаблюючий коктейль, а як кінська доза гіркої кави: підсилює розуміння того, що я не маю права схибити. Ні-ко-ли… Ні перед пацієнтами, ні перед своєю сім’єю. Тут з обох боків на мене тисне психологічний закон Пігмаліона: великі очікування збільшують продуктивність. Я не маю права впасти в очах людей, що чекають від мене допомоги. І я мушу, якщо потрібно, зробити хоч подвійне сальто, але стати лікарем у цій країні. Це моя омріяна вершина самоствердження, а я альпініст, що веде за собою в одній зв’язці дружину й майбутніх дітей. Тут, у майже гірському Гондурасі, життя всіх теж нагадує гори: ти або на вершині суспільства, або в долині бідності. Проте на вершини тут виводять не блат, слухняність вівці чи ідеологія. Шлях увись вільний і залежить тільки від мене. Знання й уміння поважати людей стають найкращими моїми проводирями. Знання мови – найперший вияв поваги. Це як в одній родині дихати одним повітрям і їсти хліб з одного поля. Коли я почав добре говорити по-іспанськи, то відігнав те найперше, що перешкоджало мені стати тут своїм. Ці люди мені подобаються, і я щиро всміхаюся їм, а вони – мені. Світ як дзеркало. Він віддає тобі те, що ти туди посилаєш.

Святкування настання нового, 1981-го року було фантастичним. До оселі сеньйора Корадо завітали брати й сестри Кларіс із дітьми.

Червоний папуга на дереві біля хати виглядає великою гарною іграшкою поміж численних різнокольорових стрічок. Він зависає в чудернацьких гімнастичних позах і вперто стягує прикраси з гілок. Час від часу сеньйор Томас підгодовує птаха шматочками булочки, і ара ненадовго відволікається. Мейбелін здала свого «коника» в оренду найближчим родичам, тож я з диким іржанням бігаю навколо хати й по черзі катаю верхи на собі найменших. Жінки готують святкову вечерю. Чоловіки складають піньяту – мішок із солодощами. Увечері всі збираємося за довгим столом на подвір’ї. Бахо – яловичина, смажена на вугіллі з бананами й маніокою, – неймовірно смачна. Бананів сьогодні досить і в пудингу, і в булочках, є й обсмажені до хрусту тостонес. Гондурас – батьківщина бананів, їх тут багато різних видів. Це звичний гарнір до м’яса. Усі із задоволенням наминають кесільйо – кукурудзяні палянички з плавленим сиром і зеленню. Орчата – неміцний алкогольний напій із рису – сьогодні замість новорічного шампанського. За столом господар із гордістю киває на нас:

– Це мої діти – Ізабель та Андреу, найбільше надбання минулого року. Вони скоро стануть лікарями й зроблять мене дідом. Скажи щось, Андреу.

Гамір навколо стихає, усміхнені смагляві обличчя виражають повагу.

– Сеньйоре Томас і сеньйоро Кларіс, Ізабель і я дуже хочемо подякувати всій вашій родині за те, що прихистили нас. Від початку року ми змінили аж три країни: провели п’ять місяців у Радянському Союзі, чотири – на Кубі, три – у Гондурасі. Усюди нам допомагали рідні люди, без яких ми не змогли б стати на ноги. Коли питають, де моя батьківщина, то я відповідаю: там, де моя сім’я. Там, де мій дім. Там, де моя робота. Там, де моя дорога не впирається у високу скелю. Там, де я зможу злетіти й мені ніхто не підріже крила. Тут ми обоє зможемо злетіти. Тепер ви наша родина, дружна й велика. Ми ще не маємо ні роботи, ні свого дому… – Я розхвилювався. У голові працює потрійний перекладач – українсько-польсько-іспанський. Проте мої слова йдуть від самого серця. Усі притихли й слухають. – Люба Ізабель, – зустрічаю щирий погляд коханої й продовжую: – ми з тобою матимемо і роботу, і дім, обіцяю. І спасибі всім… Сподіваюся, я не зробив багато помилок?..