Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Несподівані зойки й крики переривають розмову:

– Лікаря, лікаря! Негайно викликайте допомогу! Може, тут є лікар?

На підлозі біля віддаленого столика б’ється в судомах і хрипить хлопець. Він спершу побілів, а потім почервонів. Його друг перелякано дивиться на нього. Обоє білошкірі, з вигляду американські туристи. Миттєво оцінюю ситуацію. На столі стоїть тареля з асорті з морепродуктів. Та-а-к… Ясно. Алергік нарвався на заборонені продукти.

– Схоже на анафілактичний шок. Потрібно чекати на допомогу. Необхідний укол адреналіну з антигістамінними препаратами. Може, у його сумці чи кишенях є готовий шприц з адреналіном? – переводжу погляд на друга алергіка.

– Де його сумка? – запитує Ґільєрмо.

Хлопець не розуміє по-іспанськи. Чорт… Ґільєрмо вириває сумку й витрушує її вміст на столик. Жестами пояснюємо, що потрібно. Сполотнілий юнак розводить руками – нема шприца. Швидкої нема, алергік синіє й спухає на очах, йому дедалі важче дихати. Набряк Квінке – найбільш гостра форма відповіді організму на алерген. Ще мить – і молодик задихнеться. Залишається єдиний шанс.

– Так! Спокійно! Я все роблю правильно! – з такими словами хапаю зі стола виделку й з розмаху встромляю її в стегно хлопця.

Дружній зойк свідків. Несамовитий крик помираючого. Мить гробової тиші – і на мене з кулаками суне розлючений натовп.

– Він лікар. Заспокойтеся, сеньйор Андреу – лікар. – Ґільєрмо розставляє руки й упевнено відтісняє юрму.

Хлопець на підлозі тримається вже не за горло, а за стегно. Йому дуже боляче, та він вийшов зі стадії «майже труп». Наднирники виділили необхідну кількість адреналіну для того, щоб протриматися до отримання уколу. Через кілька хвилин він дістає потрібну допомогу. Лікар, що приїхав на виклик, тисне мені руку.

– Ваші дії були професійні й виправдані. Респект вам.

Люди, що недавно прагнули роздерти мене на шматочки, тепер дивляться приязно й з повагою. Молодик швидко приходить у норму. У супроводі друга він кульгає до виходу. У дверях хлопці про щось перемовляються, і здоровий повертається до нас. Він усміхається й простягає мені стодоларову купюру. Я ошелешено дивлюся на неї, таку бажану й потрібну зараз. Мить мого замішання юнак розуміє по-своєму: швидко витягує ще одну банкноту й кладе на стіл переді мною, дякує й відходить. Зводжу очі до неба, подумки дякую добрим силам усесвіту й запихаю гроші в кишеню. Ґільєрмо приязно всміхається. До нас поспішає офіціант із цілою тацею гостинців від власника кафе. Життя, ти чудове!..

Ґільєрмо зі здивуванням роззирається по моєму помешканні. Відтак спиняє погляд на мені:

– Вибач, Андреу, та це житло не для тебе. Житло кожного – це як рама для картини: вона або гармонізує цілісність сприйняття, або калічить враження від твору. Це, врешті-решт, як напій, що повинен мати свою спеціальну посудину. А ти тут те саме, що дороге вино в надщербленому глеку.

– Ґільєрмо, мені, звісно, ніяково, та це тимчасово. Коли я стану лікарем, то куплю собі гарне житло. – Я не бачу нічого страшного у своїй ситуації. Шкода, що не можу перекласти йому вислів російського класика: «Бедность не порок» [13] Ідеться про назву комедії М. Островського «Бедность не порок» (1853). .

Ґільєрмо не згоден зі мною:

– А я вважаю, що в житті все впливає на нас: люди, предмети, їжа, думки. Навіть якщо ти допускаєш хаос і бідність у думках, то вони вже починають руйнувати твій світ. Ті речі, що нас оточують, формують або підсвідоме задоволення життям, або незадоволення, або терпляче примирення. А від них походить усе решта у твоєму житті – наче кола від кинутого у воду каменя. Ти чув про сучасну американську теорію розбитих вікон [14] Теорія розбитих вікон – теорія, яку сформулювали Джеймс Квінн Вілсон і Джордж Келлінґ у 1982 році. ? – Ґільєрмо бачить мій подив і продовжує: – А життєва теорія, між іншим. Психологи встановили, що якщо в шикарному багатоповерховому будинку розбити одну шибку й не вставляти її хоча б пару тижнів, то за місяць більшість вікон у будівлі буде вибито… Тож як поживеш хоч трохи в оцьому хліві – пустиш його до свого життя й розшириш.

– Бачиш, друже, я поки не можу жити за принципом «Усе або нічого»: мої статки не дозволяють.

– Знаєш, Андреу… – Високий Ґільєрмо міряє кроками невеликий периметр кімнати, бо не хоче навіть сідати в моєму вбогому помешканні. – Я колись чув історію про те, як молодий Оноре де Бальзак відніс рукопис видавцеві. Твір був чудовий, видавець – у захваті, тож захотів негайно придбати повість і поквапився до письменника з пропозицією в три тисячі франків. Коли він потрапив до кварталу, де жив Бальзак, подумки зменшив пропозицію до двох тисяч. Коли знайшов будинок – до тисячі. Коли піднявся на останній поверх і ступив за поріг злиденної кімнати – запропонував триста франків. І, що цікаво, письменник погодився!