Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Тож куди поїдемо? – запитую в рідних, що зачудовано дивляться на заведений автомобіль.

На мій подив, усі троє розгублено переглядаються. Нарешті Ізабель порушує мовчанку:

– Колись я чула про парк орхідей неподалік від міста. Розпитаю у своїх друзів докладніше…

У неділю лимонний «янкі» уперше за багато років полишив своє сховище. Сеньйора Алісія, умостившись на передньому сидінні біля чоловіка, аж зронила сльозу радості. Мені з Ізабель на широкому задньому дуже комфортно. Люди на вулиці емоційно реагують на наше авто: аплодують, широко всміхаються й вітально махають. За Гаваною розпочинається зовсім інший світ: клаптики полів із цукровою тростиною, кукурудзою й тютюном чергуються з невеликими благенькими будинками, покритими дахами з пальмового листя. Де-не-де пасуться худі корови. І тут село лишається далеко позаду міста – видно, така його доля всюди…

Сеньйор Пабло помолодшав років на тридцять. Він вправно кермує й встигає ще й час від часу пригорнути й чмокнути в щоку сеньйору Алісію. Вона ніяковіє й сміється. За майже півтори години їзди з нами розминулася лише одна стара вантажівка, тож Пабло почувається в безпеці. Ось і маленьке містечко Сороа. Розпитуємо в життєрадісної мулатки, як потрапити до парку квітів. Занурюємося в дивосвіт каміння, цвіту, сукулентів і тропічного різнобарв’я. Білі, фіолетові, жовті, навіть шоколадні квіти дивують формою й відтінками. Згадую свої дослідження золотого перерізу: кожна рослина тут – закодований мікрокосмос, бездоганна симфонія математики, кольорів і форми. І взагалі оцей парк – це суцільне свято досконалості й гармонії. Ось вона, моя жадана обитель краси.

– Подобається? – зупиняється біля нас літній чоловік. – Колись сеньйор Томас Феліпе Камачо позвозив їх сюди з цілого світу. Я знав його. Тепер доглядаю це диво.

– Карамба! Це ж треба настільки захопитися квітами, щоб таке створити! – захоплено вигукує Ізабель.

– Ну… він не так любив ці квіти, як своїх доньку й дружину… Це в пам’ять про них він викупив землю й розбив парк. Донька з дитятком померла під час пологів, а дружина – трохи згодом. Обидві дуже любили ці аристократичні квіти. Сеньйор Томас казав, що хоче відчувати присутність рідних у кожній квітці орхідеї.

– Як зворушливо… – В очах Ізабель оселився сум.

Ми довго блукаємо поміж сплетінь вигадливих рослин, запахів і кольорів.

– Знаєш що, Андрі? – Ізабель спиняється й обіймає мене обома руками за шию. – Якщо я помру швидше за тебе, то ти теж посади квіти, згода?

– Люба моя, усе квітує й дихає життям. Звідки такі думки? – виціловую засмагле личко.

Великі чорні очі дивляться так серйозно, що аж щемить усередині.

– Не знаю. Але я люблю маленькі запашні білі квіти – ті, що ти дарував мені навесні у Львові…

– Конвалії?

– Так, конвалії. Вони такі ніжні, як моє кохання до тебе. Пригортаю дружину й відчуваю, що зроблю для неї все, окрім висаджування конвалій.

– Кохана, краще я виконуватиму все-все, що ти захочеш, щодня.

Ізабель сміється.

– Гаразд, це мені подобається. – Та за хвилю серйознішає. – Та про конвалії все ж не забудь.

Уночі ритмічний скрип із сусідньої кімнати змушує нас усміхнутися. Ми раді, що парк орхідей повернув сили сеньйорові Пабло.

Насправді любов цілого світу вартує менше, ніж однієї бажаної людини.

Зранку Ізабель знудило. Чесно кажучи, оті палянички з бананом уже й мені стоять хроном у носі. От його вже краще б і з’їв із бурячком і салом… Та нема.

Понеділок видався взагалі якийсь нещасливий: моя робоча конячка – стоматологічна установка-американочка – не витримала. Вийшов із ладу компресор. Троє товаришів-стоматологів довго заглядали всередину механізму, нарешті зітхнули й винесли сумний вердикт: ремонту не підлягає.

– Як? Їй же нічого не бракує, лише компресор замінити… – Я ніяк не міг прийняти некролог по своїй лялі.

Колеги засміялися.

– Ми на Кубі, Андре. А це американська машина. США не продає Кубі жодних запчастин. І інші країни теж не продадуть. Це називається «ембарго». Так що піди й пом’яни свою красуню ковтком рому… Десь за півроку-рік привезуть тобі нову із Союзу. Можливо…

Оте «можливо» мене добило. Та й перспектива працювати в тандемі з вітчизняною бормашиною не дуже тішила. Це ж те саме, що після лимонного «янкі» їхати в автобусі, як сьогодні. Уже нема того звичного щоденного замилування й хочеться якоїсь приватності. Гм, до доброго звикаєш таки швидко.