Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Сеньйора Алісія вже наготувала нам сніданок. Він завжди однаковий. Та відблиск нічної тілесної насолоди перетягує увагу із сухих паляничок із кислуватим банановим пюре на загадкові очі моєї дружини-красуні. Спогади про нічне життя змушують нас безпричинно й багато сміятися. Гірка запашна кава повертає в земний світ.

– Спасибі, мамо!

– Спасибі, сеньйоро Алісіє! – повторюю я відлунням.

Завжди усміхнена жінка киває головою у відповідь. Ми одночасно цілуємо її в засмаглі щоки й поспішаємо звільнити місце за невеличким дерев’яним столиком. У дверях уже чекає своєї черги сеньйор Пабло, вітчим Ізабель.

– Як спалося, любий? – запитання Алісії традиційне, як і сніданок.

– Чим ближче до вічності, тим гірше, – бурчить схожий на гриб-зморшок, набагато старший за дружину Пабло. – Як починаю думати, що стільки красунь навколо, які тепер проходять повз мене, то вже не до сну… Що, у цьому світі залишилися тільки банани з борошном?..

Бурчання сеньйора Пабло видається нам смішним і милим, як і деренчливий старий автобус, яким добираємося на роботу. Хоча ще тільки ранок, та вже немилосердно пече. Одноліток автобуса, чорношкірий водій у запраній картатій сорочці, від поту схожий на начищені до блиску лакові туфлі. Він ритмічно вигинається сидячи, наче пританцьовує над потрісканим кермом, і горланить разом із радіоприймачем веселу пісеньку про героя революції Фіделя. Для нього щоденні ранки з автобусними танцями й вдячними глядачами, що час від часу аплодують і схвально кричать «Б’єн! Карам-ба-а-а!», стали безперервним святом життя.

За вікном дивна суміш вишуканих класичних будівель у європейському стилі «красиво – на віки» і обшарпаних хижок. Це враження підсилюють незасклені вікна: нащо, як ураганні вітри все одно виб’ють?.. Так, напевно, виглядав би наш Львів, якби в ньому проходив міжнародний конгрес кочівних циган. Та в кожному місті головне – його дух, і місцевий мені подобався. Денна Гавана дарує усмішки, оптимізм і з величезних плакатів дивиться в майбутнє впевненими поглядами трьох бороданів (по-іспанськи «барбудас»): Фіделя Кастро, його брата Рауля й красеня Че Гевари. Вони нагадують трійцю радянських «барбудас» – Маркса, Енгельса й Леніна, тільки молодші, набагато вродливіші, сексуальні, а головне – двоє з них, брати Кастро, живі й дуже енергійні. Фідель щотижня звертається до свого народу з натхненними промовами про батьківщину, рівність, людяність і те, як протистояти тим, хто прагне відібрати їх у Куби. Четвертина з більш як десятимільйонного населення острова знає живих богів особисто, а всі решта – родичі тих, хто воював пліч-о-пліч із братами Кастро, а потім зробив із них живу легенду.

Тепер я розумію захоплення Ізабель цим чоловіком: багатій, який мав забезпечене майбутнє, зумів побачити з вікна свого палацу бідність, нерівність, голод простих людей. Відмовився і від плантацій, і від багатства, повстав спочатку проти власного батька, а потім – проти Батисти й змінив-таки Кубу на краще. За диктатора Батисти Куба була раєм для багатих і пеклом для бідних. Багаті американці володіли тут усім: плантаціями, будівлями, казино. Кастро й Че Гевара згуртували навколо себе революційних романтиків. Неповна сотня відважних вступила в бій з армією Батисти всупереч усім військовим канонам і законам логіки. Ті п’ятнадцять, що вціліли, подалися високо в гори й зібрали навколо себе цілу армію! (Після перебування на Кубі завжди, коли я вагався, приймаючи важливі життєві рішення, на легшу шальку терезів клав ризиковий авантюризм Фіделя і йшов за його прикладом проти течії очевидного…)

Шоста частина кубинців не сприйняла революції й вигнання американців – вони з прокльонами втекли за Батистою. Та ті, що залишилися, стали рівними й щасливими: селяни дістали земельні наділи, а медицина й освіта стали безкоштовними. Хоча минуло більш як двадцять років із часу проголошення незалежності, маленька Куба продовжує сильно дратувати свого сусіда й найбільшого господаря світу. Та те, що роблять США, тільки зміцнює незламний дух протиріччя кубинців. Вони готові терпіти нестачу всього: бензину, запчастин для авто, літаків, тракторів, м’яса, зерна, масла, але жодна економічна блокада не змусить Кубу знову ввійти в підданство США. «Батьківщина або смерть!» – повторюють на мітингах, стиснувши кулаки, сотні тисяч голосів за запальним оратором у незмінному зеленкуватому френчі «вердо оліво». Френч – постійне нагадування про небезпеку, яка загрожує батьківщині. Про те, що революція триває. Про готовність дати відсіч пихатим американцям. Упевнений голос високого красеня спонукає вірити кожному його слову. Адже понад п’ятдесят спроб американців убити Фіделя провалилися! Це у своїх голлівудських кінофільмах вони супермени, здатні перемогти всіх на суходолі, під водою й у космосі. А тут ні отруєні сигари, ні коробки, що мають вибухнути, ні заражене хворобами дайверське устаткування – ніщо не допомогло знищити справжнього лідера нації. Та й уже, напевно, навіть смерть Кастро нічого не змінила б: завдяки його промовам ідеї й ідеали революції стали ідеями й ідеалами мільйонів кубинців. Скидається на те, що ці люди на вулицях здобули свободу щойно вчора: багато усмішок, жартів і вуличних музикантів. Мені таки добре тут…