Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– У мене нема тут інструментів. Крім того, потрібно буде пройти ще й курс лікування антибіотиками.

Поки ми всі зібралися, поки доїхали до лікарні, пухлина почала загрозливо опускатися в зону шиї.

– Почекайте, будь ласка, кілька годин… – щебече молоденька медсестра у відділенні швидкої допомоги, – наш лікар за містом на відпочинку, за ним уже поїхали…

Та в нас зовсім не залишилося часу. Прошу дати мені дозвіл зробити термінову операцію. Неохоче, але дозволяють. Обережно роблю надріз на шиї, вставляю дренажну трубку. У медичний лоток біжить кривавий гній. Саша мужньо витримує неприємну процедуру. Відвозимо його в палату. Медсестра метушиться й ставить систему. Усе вдалося… Ургентний лікар, коли нарешті прибув, лише потиснув мені руку.

– Спасибі, молодий колего. Ви діяли рішуче й усе зробили правильно.

Схвильована пані Галя витирає сльози й просить дозволу залишитися біля сина, та їй забороняють:

– Жіночко, ми для того тут є, щоб пильнувати хворих. Ідіть, усе буде добре…

У неділю ми відвідуємо Сашка. Він дуже блідий та слабкий. У палаті ще сім чоловіків. Та найголовніше те, що Саша не затуляє обличчя. Може, просто не має сили. Але коли заходить молоденька медсестра, він інстинктивно таки підносить руку й кладе її на око.

– Що, Сашку, обличчя болить? Ну, нічого, скоро перестане… Гною було багато, та й так… – усміхається й робить юнакові укол. – Ти ж такий красень… Скоро підеш на поправку й покличеш мене на побачення, згода?..

Сашко ніяково всміхається у відповідь.

– А які в нього руки золоті, якби ви знали, – підморгує мені Ізабель.

Зацікавлена медсестра зупиняється у дверях.

– О, це добре… А в нас тут кип’ятильник зламався – може, глянеш?..

Коли вона йде за кип’ятильником, Сашко кидає на нас тривожні погляди. Його щось починає мучити. І ми здогадуємося що.

– Сашо, мушу тобі сказати, як жінка: ти їй сподобався! – шепоче Ізабель.

– І ти маєш діяти, – приєднуюся до розмови. – Головне для чоловіка – упевненість і рішучість. Ти дивися їй у вічі й усміхайся.

– …І скажи, що вона тобі подобається! Для нас, дівчат, це важливо, – закінчує Ізабель.

Саша з доброю усмішкою слухає нас, та раптом схлипує й відвертає обличчя до стіни.

– Мої очі… Вони не можуть подобатися…

– Сашку, у тебе дуже гарні очі. По-перше, ти ними бачиш, і це велике щастя, повір нам, лікарям. Може, ти й не знаєш, та в нашому місті є багато незрячих людей. Вони ніколи не бачили ні неба, ні зелені й квітів, ні пташок, ні своїх батьків, ані себе. Вони не знають кольорів. Вони не можуть так, як ти, відремонтувати праску. А по-друге, твої очі просто рідкісного кольору. Є люди, які багато б віддали, щоб мати такі очі, як у тебе.

Сашко повертає обличчя. На ньому світиться надія.

– Я… вперше таке чую. І я ніколи над таким не думав.

До палати повертається медсестра. Саша автоматично заносить руку над лицем, та за мить опускає її й усміхається дівчині. Ізабель тягне мене до виходу.

– Нам час. Сашку, ми до тебе ще прийдемо, гаразд?

У відповідь хлопець киває. Та найголовніше – не затуляє обличчя й не відводить погляду.

Виходимо з лікарні й потрапляємо до світу здорових людей і весни. Травневе сонце виганяє холод і людей із товстих мурів кам’яниць. У неділю спраглі тепла львів’яни заполонили парки й скверики. Ми теж неквапно йдемо в Стрийський парк. Раптом Ізабель зупиняється, дарує мені неймовірну усмішку й тягне до кольорової афіші при вході в парк.

– Глянь, Андрі, глянь сюди… Це ж для тебе!

Очам не можу повірити… Поспішаємо туди, де неподалік від центрального входу розташувався невеликий пересувний зоопарк. Купляємо квитки й намагаємося знайти поміж тісних вольєрів клітку з фламінго. Ось, є… Птахи заклякли поміж вузьких брудних дзеркал, які мають створити для двох бранців ілюзію великої зграї. Їхні пропорції ідеальні, це справжній гімн красі, але… Вони більше не рожеві, як на афіші. Колір світанків і заходів сонця вицвів і змінився на сіру барву неволі. Час для них сповільнився й перетворився на очікування. Ні невисокі ночви з водою, ані десятки сумних відображень не можуть замінити їм безкрайні водні простори й тисячі вільних та гордих родичів. Немає більше ні дивовижних танців між двома синіми світами, ні вільних диких глядачів. Нас розділяє сітка. Птахи теж бачать невільників – тих, що ніколи не спостерігали, як вони, справжньої свободи: інших гір, океанів, країн. Нас розділяє сітка. Примарний кордон між двома ілюзорними світами. Насправді вона зайва. Люди створили для гордих птахів світ, звичний і прийнятний для себе, – такий, у якому живуть й самі. Шукають сили й ідеали у відображеннях чужих думок, облич і вчинків. Садовлять у невидимі клітки уявлень, забобонів і обмежень себе та інших. Нас розділяє сітка. Намагання відділитися від того, від чого неможливо: людина – частина природи, бо належить до тварин. Немає поваги до рівних за щаблем – немає поваги між собою. Завжди є спокуса перенести сітку, яка нас розділяє, у стосунки, почуття, політику. Небезпечний шлях у прірву… Я, народжений у неволі, дивився на невільників. Ми були однаково нещасні. Вишневі очі фламінго не відображали почуттів. Зате в мене з’явилося неприємне відчуття провини. Тим, що прийшов подивитися на страждання цих птахів, я заохотив тих, хто посадив їх у клітку.