Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Вони тут якісь дуже бідні… Зовсім не такі, як на волі. – Ізабель була розчарована побаченим, як і я. – Скоро ти побачиш їх справжніх, ходімо звідси…

Два дні я вперто шукав по книгарнях міста книжку для Саші.

– Це тобі… Вона про одну людину, котра зробить тебе сильнішим. – Простягаю Сашкові гарно ілюстроване видання. – Тим більше, що у вас однакові імена. І не лише…

Юнак зацікавлено гортає сторінки. Погляд його зупиняється на малюнку. Він зосереджено й довго вдивляється в обличчя Александра Македонського й нарешті переводить недовірливий погляд на мене.

– Не може бути…

– Може, Сашку, може. Саме через різнокольорові очі його вважали особливим. Цим пояснювали його силу, заповзятливість і численні перемоги.

– Ти теж Олександр, пам’ятай про це, – говорить Ізабель.

Ми прощаємось із Сашком. Навряд чи колись побачимося. Через день нас розділятимуть тисячі кілометрів та Атлантичний океан.

Москва зустріла сірістю, яку навіть не розбавляли численні намальовані ведмедики з відставленими задками й олімпійськими кільцями на пасках. Ту знамениту Олімпіаду-80 проігнорувало півсвіту: державу, що попхалася в Афганістан, мудрі країни не сприйняли за світоча миру й дружби. Звична картинка Кремля з годинником, яку я бачив щодня в телевізорі, була як той привабливий льодяник на паличці, що його продавали в антрактах циркових вистав. Його солодкий смак змушував полюбити цирк і повірити в те, що слухняні звірята розуміють мову людей і з півслова виконують їхні команди. Червоні прозорі льодяники – півники й ведмедики – та довгі смугасті цукерки обдурювали глядачів. Вони підсилювали смак феєричного задоволення від тупого споглядання. Запитання «А що там, за ширмою?» у зацукрованій голові не виникало. Звісно, те саме, що й на арені: краса, порозуміння й гори льодяників… Годинник на Спаській вежі Кремля дійсно був красивий. Проте це була єдина гарна часточка Москви й занадто мала, щоб стати ширмою для того, що бачиш.

Ми з Ізабель їдемо в тролейбусі вулицями Москви. Широкі проспекти, примітивні будівлі. Бракує вигадливості й архітектурного різноманіття Львова, елегантності, щирості й зелені Києва. Та тут серце країни, яке штовхає її ідеї у всі закутки величезного тіла СРСР. Погляди мовчазних людей байдужі й відчужені. На кожного з них заведено теки: благонадійний – неблагонадійний… що читає, з ким дружить… що говорить на роботі, а що – удома… що говорив, будучи жовтенятком, піонером, комсомольцем. Привітних облич мало, усі якісь похмурі. Біля вікна попереду від нас сидить дівчина з книжкою. Юнка читає щось гарне, що накладає усмішку на кутики вуст і робить її гостею з якогось іншого, прекрасного світу. Пасажири якось жадібно дивляться на неї. Вони теж хочуть туди, де є щось цікавіше, аніж одноманітна буденність. Та згодом дівчина згортає книжку, гасить вогники в очах і квапливо виходить із тролейбуса. Ми всі стаємо однаково нецікаві. Сумні погляди концентруються на чорних блискучих «Волгах», що самовпевнено й пихато тіснять решту машин. Такі ж самовпевнені й пихаті їхні партійні пасажири.

Ну що ж… «прощай, немытая Россия», як влучно відзначив твій поет Лермонтов… У тебе стане на одного раба менше. Мала втрата для тебе та великий здобуток для мене. В аеропорту довго проходимо митний контроль. Хлопчина у формі дрібним гострим обличчям нагадує тхора. Він заглибився у вміст наших валіз: гортає й перетрушує всі вісімдесят підручників із медицини, просить викласти на огляд речі з кишень. Затримує погляд на зеленкуватих купюрах і недовірливо перепитує: «Це все?» Ствердно киваю: «Так». Він просить роззутися. Покірно виконую. Прикордонник простукує підошви й гидливо заглядає всередину. Пройшли, фу-у-ух… Моя малесенька схованка із сорока доларами у шві холоші вціліла. Довго очікуємо на посадку. Ось люди поспішають на рейс до Тель-Авіва. Обличчя в них інтелігентні й світлі. Вони обертаються й стримано махають тим, хто залишився за перегородкою. Тих, що проводжають євреїв-емігрантів, непомітно фотографують. Думаю, що тепер їм не пощастить. Хоча вже й так достатньо не пощастило.

Сутінки. Ми летимо за сонцем.

– Боїшся? – з лукавим вогником в очах запитує Ізабель.

– Ні, – усміхаюсь у відповідь. – Ми ж потрапимо туди, де тепло й достатньо світла, правда?

Дружина не зводить із мене променистого погляду й киває.

– Хто був у темряві, того світло не лякає, Ізабель…

Вона притуляється до мене й починає звично дрімати. А я ще ніколи не літав. Відчуття свята охоплює душу. Літак набирає висоту. Хмари зверху зовсім інакші. Дивитися на їхні голови тут набагато цікавіше, ніж на підошви із землі. Там, унизу, лишився реальний світ. А цей, фантастичний, створений думками мільйонів істот. Маленькі краплинки води після відвідин планети створили навколо химерне відображення побаченого. Велетенські стада слонів, динозаврів і табуни різних казкових істот спокійно пропускають крізь себе маленьку сріблясту мушку літака. Залізний птах минає молочні голови добрих тварин і занурюється в бездоганно чисту синь неба. Монотонний шум двигунів заколисує.