Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Я заперечив, що Янукович за своєю суттю і суттю своїх дій не був і не міг бути європейцем. Але якийсь осадок лишився.

Невже справді була б у нас при асоціації з ЄС квазіасоціація, квазі-Європа? Яка терпеливо чекала б нас… Та чи були б ми такій потрібні? І хто за нас вирішив би наші ж проблеми? А тепер, після нової революції? Якою буде наша дорога після 2014-го?

Чомусь раптом пригадався рік 1429-й. Тоді до Луцька вчасно прибули всі учасники, за винятком найтитулованішого й найповажнішого – імператора Священної Римської імперії Сиґізмунда. Він мав звичку запізнюватися на всі зустрічі й переговори (щось чи когось це нагадує), запізнився й цього разу – майже на два тижні. Без імператора самміту чи то з’їзду розпочинати не годилося, тож інші учасники спілкувалися між собою, пили й розважалися, виїжджали на полювання. Коли імператор таки приїхав, настрій уже був трохи не той. Бо вже наговорилися й переговорилися.

Тоді, у 1997 році, все здавалося таким «благосним». А проте головний бункер НАТО продовжував функціонувати мовби автоматично. На запитання одного з нас: «Навіщо?» – почули оте:

– Ну, Єльцин же не вічний. Як там у ваших сусідів кажуть? «Умом Россию не понять…»

Як у воду дивилися. На зміну Єльцину прийшов кагебіст Путін. Трапилося найгірше – Росія посунула на Україну. У НАТО відновилося повномасштабне бойове чергування.

Але Україна таки підписала угоду про асоціацію з ЄС.

Та Україна, де гинуть люди. У якої головна площа й головна вулиця столиці захаращені так, що нагадують заштатне африканське селище чи окраїну містечка в Бангладеш. Де в ідеології після революції відбувається (особливо в регіонах), по суті, повернення до ідеології УРСР – казати тільки правильні гасла, а повноцінні література і мистецтво не потрібні. Де чомусь стало вважатися, що міністром може стати людина, в якої до того не було жодного запису в трудовій книжці. Гадаємо, Європа таких прийме і терпітиме? Чи ми туди й не хочемо?

І тут пригадуються гіркі слова видатного нашого драматурга Миколи Куліша, який загинув на Соловках, сказані ще в 20-х роках минулого століття: «Бандити й отамани ми. І не бачити нам життя прекрасного, а замість нього устелимо шлях до Європи трупами». Коли на початку лютого я навів ці слова, на мене накинулися: як можна, ну кілька загинуло, але попереду – перемога. І – Європа!

Та потім була Небесна сотня. А далі кількість загиблих на сході пішла вже на сотні.

Вірю, історія розбереться й ми дізнаємося, хто здавав Крим і продавав наших хлопців, які загинули під Волновахою, Слов’янськом, у Донецьку й Луганську. Але так хотілося, щоб цього не було.

Надія ж моя проростає, як квітка, що росте крізь сніг, крізь холод, крізь вітер і крижанистий світанок. Але світанок. Квітка інтуїтивно відчуває, що десь там іде весна і знає, що вона передвісниця цієї весни.

Настрої у тих, хто був до поїздки в Брюссель повен стереотипів, коли поверталися, були зовсім іншими. І пригадуються слова колеги: «Думаю-то я теперь совсем по-другому, но как написать об этом?» Я тоді відповів:

– Так і напишіть, як думаєте.

От і я пишу, як думаю. У Європі, образно кажучи, європейський мед дістається великим потом. І в українців так само. Нам пощастило мати найщедрішу в світі землю, але не пощастило з сусідами, особливо на сході. Але колись європейські народи теж так думали: французи – про німців, німці – про французів, італійці – про тих й інших. Чому ж у них тепер нема ворожнечі? Справа у Путіні? Тут я чую голос натівського офіцера:

– Єльцин же не вічний…

І думаю – Путін теж не вічний. Але я певен: Україна може стати повноправною частиною не лише географічної Європи, а Європи в наших душах, способах мислення і життя ще й за існування і навіть правління Путіна. Для цього потрібно небагато: одвічний індивідуалізм українців поставити на користь державі й усім нам, перестати вірити солодкоголосим популістам, перестати брати і давати хабарі, особливо при проведенні люстрації, коли чесність претендентів на посади, як кажуть, залежить від певної суми…

– І все? – спитає, можливо, хтось.

А спробуймо хоча б це зробити реальністю.

Хабарники, переконаний, є і в тій же Бельгії, у Франції, Німеччині, Іспанії, на Мальті, в інших країнах. Але їх нікчемно мало порівняно з Україною. Я чомусь думаю, що основна причина навіть не в тому, що мислення інше, а в тому, що тамтешні чиновники знають: покарання буде неминучим, кар’єра перекреслена і хабар не вартує майбутнього.