Богдан Жолдак - Нестяма

Окрім зручних тесаків, у них виявилося багато чимало корисного — запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) занадто великі, проте годящі для обміну навіть у пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги — це нагадує методику місцевих павучків — велетенська їхня кількість дивувала — чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали його за вітром і воно значно грубшало, твердіючи, а додати ще вранішньої роси, отак потроху збільшувалось, а потім павучки його і з’їдали, перетравлювали та плели нове.

Ми їм заздрили, бо вони могли й літати ним за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінцях, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатися великих брил, за якими чатує засідка, на яку пантрую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи руків’я зброї, благаючи Бога більше не рости, лишатись отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид коли-небудь закінчиться.

Гримнуло, а тоді бухнуло, забряжчали деякі шибки од резонансу, але не ми зі Славком, бо відчули нутром, що цей вибух не про нас; отак — іще не долетіло, а ти вже знаєш що й куди, хоча закавулки Подолу відлунюються, дурять — але не досвідчених інтелігентів, які, нарешті, відновили всі інстинкти.

По битому склу ми проковзнули до книгарні.

— Палімпсести? — перепитала молоденька продавчиня й потягнулася до полички. — Василя Стуса?

— Ні, панночко, — підняв пальця Славко, — Арістотеля. Не про Стуса спокуса, — заримував він. — Ні, не повна рима.

Знову підняв пальця.

Дивно, але одразу за жестом на вулиці добряче рвонуло, хоча книжки щільно приглушили удар, так-так, це дуже вдало розмістити їх в глибокому підвальчику.

— Гм, — сказав Славко до свого пальця, — Вдеруться кацапи і перетворять-таки Стуса на справжні палімпсести, змиють його, а поверх нього понаписують... кого?

— Та кого ж, як не Пушкіна, — зірвалося в мене.

— Ну. — намружилася дівчина, — при чому тут Пушкін? Це ж поезія, а не.

— Та яка там поезія? У них завжди так: попереду сунуть Пушкіна, а потім — Путькіна, — зримував він.

— Поки не пізно, давайте нам Арістотеля, — побіг я очима по важких стелажах.

Річ у тім, що ми не жартували — після чергового сексуального скандалу Ватикан змушено розкривав свої бібліотечні запасники, тож виявилося, що давній манускрипт «Одкровень Іоана Богослова» написаний поверх змитих літер давно розшукуваного Другого тому «Поетики» Арістотеля. Католики таки довгенько приховували шедевр і аж ось, коли розкололись, а наша таки «Просвіта» видала його невеличким тиражем.

— «Просвіта?» — морщила гарненьке своє чоло красуня. — Ні, ми з нею не торгуємо.

— Чому? — суворо перепитав Славко й дівчина знітилася, щоб не обвинуватили в колабораціонізмі.

— Бо навчальна література не наш профіль, — благально глянула.

— Ну да, ну — не Пушкін. От чорт, таки даром перлися аж на Поділ, — зітхнув я.

Отак античний світ не бажав поєднуватися з нашим.

Перш ніж вийти, ми нашорошили вуха й інстинкти — ні, там ніде не шелеснуло, не свиснуло — і лише тоді ступили на асфальт.

Дівчина крізь вітрину дивилася вслід і думала, як це можна постирати Стуса — це ж стільки тиражів? А потім вирішила, що йдеться про те, аби постирати в головах.

Ми знову ступили на крихке бите скло.

— Не ясно, чому Ватикан так довго приховував «Поетику»?

— Гм, — сказав Славко, — бач, їм незручно було, що вони вважають церковні тексти вищими за якісь там язичницькі, хоч би й античні, а тут, бач, довелося нарешті в цьому зізнатися.

Десь високо профурчало і впало на Замкову гору, сипонувши вгору гілками.

— От тобі й білоруси, — просичав Славко.

— А ти думав, — докинув я, — їхні урядовці навмисне удавали різні Мінські домовленості, тягли час, а потім зі-мітували свій конфлікт із Москвою, щоби та мала час таємно підтягнути туди під наш північний кордон війська, а звідти посунула — і от на, маєш. Бо звідтіля до Києва якихось сто кілометрів, отак.

Правда, сябри таки вчасно попередили наших волонтерів і вправні хакери перепрограмували всі їхні дрони — й головна атака захлинулися, бо кацапи за переплутаними координатами масовано влупили по своїх же.