Богдан Жолдак - Нестяма

— Де вони, ці зелені медузи ростуть? Хто їх на полях де бачив?

— Хто їх сюди імпортірує?

Петрусь пересідав на інший маршрут, бо тут його ідея не працювала, знайти путню пасажирку в подруги не випадало. Його секрет не діяв.

А полягав він у тому, що треба було прийти на базар найпершим. Щоб устигнути взяти сто грамів свинини й стільки ж телятини, ще трішки вершкового масла.

Прибігти додому, перемолоти, додати часничку, перчику й на повільному вогні висмажити котлету. Головне, щоб вона була по-нелюдському запашна. Ясно, що реакція прекрасної статі на неї буде краща, ніж на будь-які французькі парфуми.

Придавили так, що мало баночка не луснула.

— А я їв, — зізнався сивий добродій.

— Що? — нашорошився салон.

— Патісони їв, — крекнув старий.

Запала пауза, що навіть рейки вмовкли.

— Та ви що? — зіп’ялися пасажири.

— От вам хрест, — спробував той перехреститися, але не здійняв, придавлений, руки.

— Ну й який же він?.. — прошепотіло із тамбура.

— Ну такий, неначе електроліт, — зізнався добродій.

— Що таке електроліт? — верескнуло жіноцтво.

— Це тіпа, — розчепірив пальці майор, — тіпа антіфріза.

І плямкнув.

— Це такий густий кислотний розчин, якого заливають в акумулятори, — виправдовувався сивий чоловік.

— Ну ясно ж, — пояснив майор, — патісони імєют високу плотность тіпа жаб, і промаринувати їх якось треба капітально.

— Та затулись ти! — визвірилося жіноцтво, незважаючи на уніформу.

— Жаб? — недочули інші.

— Гірше, — зізнався старий, — на смак, наче, — він пошукав пальцями в повітрі, — наче галушки з тини, лише дуже пересолені.

Вагон полегшено зітхнув, а Петрик пересів у причеп, там виявилося не так людно, що він навіть зміг добачити симпатичну дівчину, не надто й гарну на перший погляд, але у широкому пальті з накидними плечима. Його неначе якась незрима сила підштовхнула. Став біля неї і одту-лив баночку.

— От я думаю, — відразу почала вона, щойно масний дух вивільнився у салон, — чому зорі за вікном біжать, і навіть переганяють трамвай?

— Бувають і ліхтарі такі, — зрадів Петрик, який до того ніколи не вмів балакати з жіночою статтю. — Особливо, якщо вони дуже далекі.

— А чи ліхтарі женуться за зірками? — вона не відводила очей од вікна, за яким котився краєвид.

— Важко сказати, — наважився він, — бо я ніколи ще не був ліхтарем.

Обоє засміялися, вагон гойднуло і хлопець устиг щасно підхопити її під лікоть.

Вони вийшли під ясну ніч, протинаючи зірки світлими очима, й він не постеріг навіть, що вона обережно опустила руку в свою широку кишеню й там тихо, майже нечутно ляснуло — це коли вона закрила там кришкою пузату баночку, в якій лежав чималий шмат телячої печінки, запеченої до шкоринок на цибулі з корицею.

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він ішов навмання, вдавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувалися, що він був колишній учитель хімії чи принаймні біології, прикидався, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки — так чи інак, а ми все-таки жодного разу не втрапили в одне й те ж селище, і це було головне; безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка — це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоча старшій лише тринадцять років, однак трапилися нам дорогою такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали значно обачніші, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею — мах! — і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі нападники, «зациклені на собі», як казав наш шаман-лоцман, тобто прихований сільський вчитель.

Вони виставляють жорстокість поперед себе, бо це їхня правда, й роблять усе що завгодно з тими, хто не жорстокий; таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же, як був і в кам’яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне — вдарити відразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка — раз! Два! А потім три і чотири.