Богдан Жолдак - Нестяма

— Шо Микита, я тоже це лічно бачила, но тільки не захотіла тоді вірить очам, щоб отаке — чоловік бур’яни гризе. Я ни придала значенія.

— Ну пасеться собі чоловік, ну й на здоров’я, кому од цього вред?

— Да, дійсно, навколо бур’яну геть не стало. Може, він од чого лічицьця?

— І дружки його приїдуть, бур’яну накосять, насортіру-ють, і поминай як звали.

— Да, дійсно, но я на це ни обращав вніманія. Но тільки який смисл зімою, коли треба літом лічицьця, коли ж соки є в рослинах. Нащо їм мерзлі бур’яни?

— Хто йо зна, а от подумать: худоба теж взимку пасеться.

— Но ни бур’янами ж.

— Отак і будем мовчать? Крепко він у голови засів з тим бадиллям, га?

— Ні, я ни про те думаю. Чого він кожного разу обирає одну й ту ж хату? Коли в нас покинуті й поприлічній є? Не скажу, але й з бур’янами не згіршими. А він у Бурячиховій хаті оселився й іньчьої ни жилає, це вже третій сезон, ну?

— Облюбував.

— А Бурячиха, царство небесне, хароша була жіночка.

— Да, одна жила, з сином, хазяйновита. От Бог не дав сім’ї.

— А Только ж її?

— Дак шо ж Только, як пішов у армію, так і не вернувся сюди.

— Шось йому, відімо, не понравилося.

— Ув армію. А куди всі інші пішли, оно скіко пусток стоять? Ніякої армії не хвате.

— Та в нас якіх хоч хатів — бери собі оно в клубі й живи. Там просторно, там скіко хоч можеш усіх своїх бомжів із Київа пригласить, чи я ни права, Танько?

— Да, шастають. Коли ці компанії тут, то я навіть собаку в хаті запираю, так мені спокійній.

— Боїшься, що вкрадуть?

— А шо ти думаєш? Так чи ні, а де ти путнього собаку знайдеш, ага. «Гамна такого, каже, я вашого не питиму». Ну я й ни втерпіла, кажу: «А от ви в гості в первий раз прийшли до людей, чого ж гостинця не принесли?

Хоч би гамна якого, а то з пустими руками ходите й кри-тікуєте».

— Ой, ха-ха-ха. Так і сказала?

— От істін хрест зо Христосом. Він отако глазки здєлав і дивиться їми. А я кажу: «Ми зроду тут гівна не впотреб-ляли, а їли й пили те, що маємо. І ніхто зроду цим нікого ни попрікав. Оно ти в Бурячисій хаті поселився ж, ни по-брєзгував сільським житлом? Чого ж тобі в столиці Київі ву палаці ни сидитьця?»

— А він?

— Шо він. Надувся отако і сидить. І баче, що всі на це мовчать й йому це ни понравилось. Тоді він отако встав, за шапку і пішов.

— Гамна, ну? От скаже. Це ж своїми руками сдєлана, з са-харьку — і гамно? Як тіко язик повертаїцьця таке казать.

— Та чого ти носом шморгаєш — гамном запахло?

— Нє, наче шось горить.

— Видумав. Чому йому туто горіть?

— Істін хрест зо Христосом, шось паленим тхне. Наче хто рубироїд пале.

— Ну кому тут охота руберойд палить, таке скаже.

Стук-стук.

— О, інтересно. Кого б це?

— Піди, одкрий, до й побачиш.

— О, інтересно, ми тут про вас говоримо, а ви вже й тут. Шо це з вами таке?

— Здрастуйте...

— І ми кажемо добрим людям «здрастуйте». Де це ви ввібрались, чи не в сажу?

— Зараз... Зараз... Блін.

— Дайте людині хоч стакан води. Бачте, людина не продихне.

— Ага, води — а як їм не понравицьця? Наша проста вода? Пийте, не жалко.

— То шо случилося, скажіть?

— Я... фух. Я згорів, блін.

— Як?

— Хата, блін. Пічка, блін, була з тріщиной. Ну й вогонь, блін, перекинувся на одєжду, блін, от. Ну, і потом уже на все. Фух, блін, єлі вирвався.

— Та ти... Хоч знаєш чия це була хата? «Блін»!

— Да, славна була жінка Катерина Іванівна Буряк. Ти б хоч знав, чию хату спалив.

— Да я ж не палив, трєщина в плиті, кажу, образува-лась, блін.

— То ти б краще клуб спалив.

— Так, кажу ж, трєщина, блін.

— Ти б і підмазав, а не «блін» та «блін». Така славна хата, такої славної жінки пам’ять. Оно поверниться її син, наприклад, і що тепер ми йому скажемо?

— Дак я ж і є.

— Що є?

— Анатолій Буряк, син Катеринин.

— Як ви це робите?

Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.

«Може мати?» — сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.

— Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?

Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.

Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.

— Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.

«Та не муч, кажи вже», — мало не сказала я.