Богдан Жолдак - Нестяма

— На Марс! — шепотіли його спраглі до науки українські вуста.

— Кий хер на Марс, — урвав мрійника Хрущов, — оно фон Браун, викравши секрети Шагрія-Кондратюка, вже націляє свою ракету на Місяць. Це він, сука, отак вже відновлює свого «Фау-3», козел. От ти, Корольове, спершу пережени Америку там, а потім уже буде тобі й Марс. Негайно перенаціль марсіанську ракету на Місяць! — був наказ.

Лише Хрущов не геть тямився в ракетній техніці, бо тя-мився лише в кукурудзі, в якій теж геть не тямився. І не міг осягнути, що ракета, спроектована на Марс і складена докупи із сорока восьми трофейних «Фау-2», має занадто велику потужність, щоб літати до якогось там нікчемного Місяця. І тому сам скерував її туди, як останню свою відчайдушну кузькіну мать. Отож на старті на коротку дистанцію од такого перенапруження вона вибухла, не витримавши форсованих режимів.

Не міг же ж знати Корольов про турбулентність форсажу закрученої гвинтом трубки, бо сидів не в тій зоні, де Браун з Бандерою...

Знову і знову він конструював надпотужну ракету на Марс, і знову та знову Хрущов наказував навести її на Місяць, і тому знову та знову вона вибухала, і все починалося спочатку.

— Ну що мені з цим Корольовим робити? — бідкався Хрущов політбюру. — І довідку про свободу йому не даєм, і паспорта не відновлюєм, а він однаково стоїть на своєму. Впертий, чортяка.

— Звільнити з посади, — підкалдикує політбюро.

— Як? Усесвітньовідомого першопрохідця Космосу? І садити на баржу в Колиму?..

— А за станом здоров’я по власному бажанню, — нашіптує воно.

І, проходячи штатну медперевірку перед черговим космічним стартом, медицина раптом виявляє в Корольова що? Поліпи.

— Це дрібничка, — переконує вона, — профілактична операційка, щоб уберегти Ваше здоров’я для наступних поколінь.

— Не бажаю! — відповів.

— Тоді не допустимо Вас до стартового майданчика, — було категоричне.

І от він лягає під ніж, вставляють йому катетер у шию. І що? Циркуляції нема. Бо свого часу йому завчасно зламали щелепи та шийні хребці — і рідина туди не доходить. Умирає він на очах медицини з її нікчемним шлангом, а та бачить, що ми отут, на хірургічному столі програємо гонки в Космосі, а однаково не ладна збагнути, в чому причина.

«Треба закрутити трубку», — аж коли здогадався він, потягнувшись до капіляра, але медики не дозволили.

— Турбулентність... — осяйнуло, й це було останнє на планеті Земля, що він устиг сказати.

— «Я такого гамна не питиму», сказав.

— Так і сказав?

— Отакечки, каже, я к такому не привикший пить. Я, каже, ни для того сюди приїхав, щоб мине туто всяким гам-ном вгощали.

— Інтірестно, до чого ж він привикший пить, шо йому наш самогон ни наравицьця? Шо він тут попиває, бо я ні разу ні віділа його трезвим. Оті дружки, що навідуюцьця, мабуть, йому лікьори возять.

Ну, тоді, я йому кажу: «Раз ти нашого гамна не привикший пить, то чого сюди приперся?»

«Просто посидіть про то, про сьо, — каже, — пообщаться в компанії».

«Сообщать нам отут, за нашим столом сидячи, про наше гамно?» — питаюся.

Він отако мовчить. Ми отако наливаїмо, п’ємо, а він отак надувся, сидить, і отако ручкою тягнеться до оселедця.

«Стой, — кажу, — а не гамно лі тобі проста наша сільод-ка?»

Він і руку під стіл заховав і сидить отак гордо, вже пожалів, шо випендрився, мабуть. Такий весь, хоч би побрився, весь у бороді. Бо Танька до його: «Так розкажи нам, любєз-ний, до чого ти привик ув столиці харчуватися?»

— Танько, ти так і сказала?

— От хрест з Христосом. Бо міні дійсно цікаво, чим же він туто пітаєцьця?

— Ти диви, приповзає туто кажну зиму зімувать, а потім знову до города бомжірує. Як тіко потепліє, так його вже туто й нема, алістократа. Я скажу, як нада, то нехай живе, у нас пустих хат скіко хочеш, до вибирай собі, порядкуй по-людському, все ж жива душа.

— А дійсно, чим же він туто пітаєцьця? Я ні разу ни бачила навіть, щоб він хоч би що вкрав. Навіть картопля в погрібі ціла, не кажу про курок. Чи я ошибаюсь?

— Ні, наче ничого ни пропало, я права чи не права, Танько?

— Я ни скажу, но Микита каже, що лічно бачив, як він по городу повзав і бур’яни гриз. Ще не вспів приїхать, а зразу од калітки зубами шасть-шасть. Отак хапає зубами мне і їсть. Наївся, одхекався, а тоді поліз, ключа найшов і хату одвімкнув і в її зайшов, отак тяжко дихаючи. От тобі хрест зо Христосом.

— Ти шутиш.

— Які тут шутки, коли Микита ні разу в жизні ни збри-хав. Чого б це йому брихать на приїзджого?