Богдан Жолдак - Нестяма

— Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.

— Хто? — нарешті спромоглася я.

— Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.

Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло — це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.

— Ну, охоронець Ваш, — я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. — Ну, вахтьор Вашого технікума.

— Коледжа, — судомисто виправила я.

Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.

— Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, — благала про щось жінка, — що він тільки про вас і говорить.

— Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, — пригадала я, правда, кількох переростків.

— Він під вашими дверима на службі, — пояснила вона, — ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушин-ський.

— Стоп, — кажу я, — а цих звідки знаєте?

— Ну, коли педагогікою всі вуха продирчав, то я теж за книжки узялася, щоб одкрить таємницю. Саме після випадку в ванній, бо Петро там шарудів, соромно сказати чим... Я тоді його так лагідно й ніжно за плечі, а він сопе весь, отак мене раптом заголив і нахилив, уявляєте? Та в нас останні десять років вже нічого уявлять, а тут він і тако, і отако, й шепоче: «Надя, Надічко ти моя». Що я не стрималася, мабуть, розслабилась, дура, й кажу: «Яка я тобі Надічка, чорт старий, я ж Тоня». Тут він як одскоче, як заплаче, що все пропало, ну навіщо я, дура стара, поправила його? Бо неправильна педагогіка, то я вже потім сіла за книжки, щоб якось виправити сім’ю.

— Ну, і як? — страх одійшов од мене.

— Ще не дочитала до того місця, оце прийшла до вас, щоб підказали.

— Фройд, — сказала я знесилено.

Бо Фройд ніколи не був педагогом в широкому значенні цього слова, а лише в вузькому, саме в тому місці, де він переходив у Павлова, згадала; а сама тихо подумала вголос:

— Тікати, тікати з цього технікума.

— Коледжа, — виправила вона.

Той одізвався верескливим дзвінком, і я повернулася всередину.

От стою, як ідіотка, повна аудиторія, говорить не можу; тому почала швидко формули малювати, коли бачу: в нижню щілину дверей із пустого коридору хтось заступає світло.

Я приклала тихенько палець до губ, вискакую, а це охоронець Петро затиснувся під дверима, напівзігнувся, як пес, але замість охороняти — розстібнув штани й сухо там шарудить уніформою, дивиться на мене отак, самими очима, як собака, і весь сопе.

Макаренко. Ушинський.

Сухомлинський!

Петрусь не був дуже гарний, тобто худий, отож, тільки-но підсунувся в трамваї до жіночки, як та одразу зітхнула:

— Ну це вже п’ятий магазин буде, і все одне і те ж, ну? Оце скільки їздити, га?

Петрусь розгубився од такої довіри і не наважився розпитати, про що йдеться, однак про всяк випадок закрив кришкою у кишені заповітну баночку.

Довго шукав у салоні, до кого б притулитися, обрав тендітну, але симпатичну дівчинку. І одхилив у кишені кришку на баночці; не встигли пахощі звідтіля проникнути назовні, як дівчина несподівано видихнула йому в лице:

— Де вони їх стільки набрали?

— Кого? — отетерів хлопець.

— Як, кого? Патісонів. Куди не сунься, всі прилавки ними завалені, це ж здуріти, скільки треба лише трилітрових банок?.. Де ж вони їх стільки беруть, мамо рідна.

Так бувало не завжди. Іноді розмова починалася на інші теми, наприклад, про тисняву у транспорті; жарти з цього приводу вдавалися Петрусеві дуже вдалі, адже це він сам вигадав користуватися тиснявою. Однак далі не йшло, скромність заважала, він затуляв кришкою баночку і мандрував далі в пошуках нової претендентки. Але щоразу натикався:

— Ну, то що харчів нема, наче в голодомор, як тут жить?

— Який голодомор? — обурилася кондукторка. — Що це ви вигадуєте?

— Гірше за голодомор, бо тоді хоч квартплата не була більша за зарплату. А тепер? Шо оно Корсаківський, кому-няка, нам попридумував? Це ж хто таке видерже, такі платежі.

— А ви й вообще не платіть, — не відступалася кондукторка, — не платіть і не разпространяйте мені в транспорті голодомори.

Петрусь одсунувся подалі од обох і закрив кришечку. А в трамваї вже гриміло:

— Патісони, твою мать!

— Хоч би хто їх купував, ні разу ніхто не бачив.