Богдан Жолдак - Нестяма

— Кажись, амінь, — підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: — Крізь бетон б’є, крізь броню б’є, отак. Сам точив сердечник!

І поцілував кулю.

Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати «штуцера». Хлопці хутко його розкладали по сумках.

— У тебе рація пищить, — сказав один навідник іншому.

Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:

— Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.

— Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, — відповів той.

— Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.

Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.

Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.

І тут здогадався:

— Назбирати гільз.

На згадку, зафіксувати подію, так само як Арістотель свою теорію, а от вони, мідні, виявились гарячі, і я ждав, доки вистигнуть на асфальті. Час був при мені.

Стрільці забули викрутку, а ще я побачив мастило на картонці — ось і все, що лишилося від позиції.

— Ну ти довго там? — посміхався Славко крізь дверцята. — Арістотель не жде. Арістотель... яка ж до нього рима?

— Мефістофель?

— Ні, неповна.

Я напхав металевими історичними артефактами кишені, а коли сів у авто, відчув крізь тканину тепло від гільз, що в риму швидко зникало, «мінялося тобто миналося».

А почалося все з того, що імперська вовчиця Єва Браун випадково (чи не випадково?) потрапила не в ту койку. І було чого — її правовірний Адік знову подався в свою мистецьку майстерню під Райхканцелярією, що під Райхста-гом, куди не допускався ніхто. Чи, може, й не туди, а полетів у свої баварські Альпи, які він навмисне збудував, щоби таємно там бачитися. З ким?

Єва Браун напружила своє й без того багате треноване тіло і мимоволі замилувалася. Звісна річ, Адько зробив усе, щоб її, молоду і гарну, позбавити духовного розвитку — була бо фотомоделлю й не тільки — чудовим фотографом, кінооператором, і якби не постійно стовбичила біля плити, хтозна, може би легко переплюнула будь-яку творчу сучку. Звісно, кухня! Чи не для того Адько поринув у веге-нетаріанство, аби вона, Єва, не могла й одійти від шинку-вальниці, готуючи найвибагливіші страви із найнесмач-ніших компонентів?

Ховався він від своєї громадянсько-цивільної дружини дуже просто: збудував безліч однаковісіньких схоронів, де сиділи однаковісінькі двійники, що, часом, і сам плутав себе з ними. І все лише задля того, аби ховатися від неї та державних справ у так званій майстерні. Що він там малював? Знову акварелі для конкурсного вступу до Віденської художньої академії? А дзузьки — од нього ніякими фарбами вже давно не пахло.

Єва обурено штовхнула ногою перші-ліпші двері схорону й удала, що сама повірила в правду:

— Адюньчику, гутен нахт!

І затулила рота поцілунком — не треба аніяких виправдань, мовляв, «я ніякий не Гітлер, а лише майстерно підроблений двійник», поцілунок цей видався жагучий, завдовжки не лише з язик, а й зі статевий акт, звісна річ, чоловік знудився під кітелем за довгі роки, лише ґудзики бризнули на підлогу — адже завбачливий Адольф не подбав створити для своїх віддзеркалених рабів іще й копії Єви Браун. Чому? Бо, як художник-аквалерист, не прагнув одноманітності, то про яких подвійниць може бути мова, коли до твоїх послуг завжди напоготові або Ленні Райхеншталь, або особиста пілотка-випробовувачка: секс під час фігур вищого пілотажу — хто б іще міг у світі собі таке дозволити?

— О, гот міт унс! — нехарактерно палко як на себе заволала Єва, хоч і не була в кабіні «мессершмідта», а набагато вище — партнер бо нарешті виявився не обрізаний. Аякже — вперше спізнала оргазм раніше за чоловіка... Од такої простої думки несподівано вкінчила ще раз. Хто в цьому світі може зрозуміти пристрасну треновану жінку, змушену злягатися сімейно крізь грубезні солдафонські гандони, якими маскувався фюрер, і по-жіночому удавати, що не помічає: вождь обрізаний. А вона ж бо була — арійка.

Одкинувшись на ерзац-шовку (Третій Райх і тут економив на альковах), Єва ще раз навпомацки перевірила відсутність гандона.

— Гандольф! — отак вона через нього, гумового й ненависного, часом прозивала Адольфа. Сама пожаліла, зрозумівши, чому саме армійські він використовував — не так з міркувань економії, як тому, що армійським частинам було заборонено запліднювати окупованих не-арійок, аби не розбазарювати генетичної расової чистоти, тому й видувалися причандали не з лагідного латексу, а з най-цупкішої протигазної гуми. Гандольф уважав, що її жорсткість додає фрикціям фактури, і саме це головне в сексі, а не ніжність.