Ким Тхюи - Ru

Упродовж минулих років я зібрала помах вій одного, неслухняне пасмо іншого, уроки одних, мовчання багатьох, там півдня́, там якусь думку — і створила одного-єдиного коханця, бо нехтувала тим, щоб запам’ятовувати обличчя кожного. Разом ці чоловіки навчили мене закохуватися, бути закоханою, бажати стану закоханості. Однак, саме мої діти навчили мене, що значить дієслово «любити», дали йому означення. Якби я знала, що таке любити, я не мала б дітей, бо полюбивши, ти любиш назавжди, як дядина Два, дружина дядька Два, яка не може розлюбити свого сина-гравця, а він спалює статок родини, немов той піроман.

Маленькою я бачила, як дядина Два уклякала перед Буддою, перед Христом, перед своїм сином, благаючи не зникати з дому на кілька місяців і не повертатися після тривалої відсутності у супроводі чоловіків, які приставляють йому до горла ніж. Доки я не стала матір’ю, я не могла зрозуміти, як вона, ділова жінка з рвучкими рухами, пронизливим поглядом і дошкульним словом, могла вірити в усі ці історії й брехливі обіцянки сина-гравця. Коли я востаннє була в Сайгоні, дядина Два сказала, що в попередньому житті, напевно, чинила великі злочини, тож тепер, у цьому житті, їй доводиться постійно вірити в крутійство сина. Вона хоче припинити любити. Вона стомилася любити.

Оскільки я також стала мамою, я також їй збрехала і промовчала про ніч, коли її син узяв мою дитячу руку і вклав у неї свій член юнака, і ще про одну ніч, коли він прослизнув під сітку від комарів довкола ліжка тітоньки Сім, яка була недоумкуватою і безборонною. Я промовчала, щоб виснажена, старіюча дядина Два не померла через те, що любила.

Тітонька Сім була шостою дитиною бабусі по маминій лінії. Цифра «7» не принесла їй удачі, як мало би бути. Коли я була маленькою, тітонька Сім інколи чекала мене при вході з дерев’яною лопаточкою в руках, щоб з усіх сил бити по мені, виганяючи зі свого тіла накопичений жар. Їй завжди було жарко. Вона відчувала потребу закричати, кинутися на підлогу і, вдаряючи, зняти напруження. Щойно вона починала верещати, всі слуги збігалися з усього дому, кидаючи по дорозі відро з водою, ніж, казанок чи ганчірку, щоб її знерухомити. До цієї колотнечі домішувалися крики бабусі, мами, інших тіток, дітей і мої. Це був хоровий спів двадцяти голосів, що доходив до істерії і божевілля. Через якийсь час ми вже не знали, чому репетуємо, оскільки зчинена нами веремія давно заглушила вереск тітки Сім. Та кожен продовжував лементувати, користуючись нагодою, що так несподівано випала.

Інколи замість того, щоб чекати мене при вході, тітка Сім відмикала двері поцупленими у бабусі ключами. Відмикала і йшла геть, щоб, блукаючи вуличками, відчути свободу, бо там її вада непомітна, принаймні, нікому невідома. Дехто не зважав на її ваду і брав золоте кольє двадцяти чотирьох каратів в обмін на шматочок гуайяви або віддавався з нею сексу в обмін на лестощі. Дехто навіть сподівався, що вона завагітніє — і тоді дитину можна буде зробити об’єктом шантажу. На той час ми з тіткою перебували на одному рівні розумового розвитку і, як подружки, переповідали одна одній свої страхи. Ділилися своїми історіями. Сьогодні моя тітка з розумовою вадою вважає мене дорослою, відтак більше не розповідає ні про свої втечі, ні про давні вуличні пригоди.

Я також мріяла потрапити на вулицю і пограти в класики з сусідськими дітьми. Я так їм заздрила, дивлячися на них через наші заґратовані вікна чи з балконів. Будинок був обнесений бетонною стіною два метри заввишки із вмурованими шматочками скла зверху, щоб відбити бажання перелазити. З того місця, де я перебувала, було важко сказати, стіна височіла, щоб охороняти нас чи позбавити доступу до життя.

На вуличках роїлася дітвора, яка стрибала через мотузку, сплетену з сотень різнобарвних гумок. Лялька, яка вимовляла «I love you» , не належала до моїх найулюб­леніших. Моєю омріяною іграшкою був дерев’яний ослінчик із вбудованою шухлядкою, в яку вуличні торговці складали гроші, а ще дві корзини, які вони несли, підвішеними на кінцях довгої бамбукової палиці, що трималася в них на плечах. Вони продавали найрізноманітніші супи. Несли їх, крокуючи між двома тягарями: з одного боку — великий казанок із бульйоном і розжарене вугілля, щоб тримати його в теплі, з іншого — чашки, палички, вермішель і спеції. Інколи ще й прив’язане на спині маля. Кожна продавчиня рекламувала свій товар з особливою мелодією. Мій друг-француз прокидався о п’ятій ранку, щоб записати їхній спів. Він казав, що невдовзі ці звуки зникнуть із вулиць, що ці мандрівні торговці відмовляться від своїх корзин задля фабричних. Тож свято зберігав їхні голоси і час від часу просив їх перекласти, щоб записати залежно від категорії виконавців: продавчині супу і соєвих вершків, покупчині скла для переробки, точильники, масажисти для чоловіків, продавчині хліба... Над їхнім перекладом ми просиджували чи не весь день, починаючи опівдні. Завдяки цьому другові я дізналася, що музика народжується із голосу, ритму і серця кожної людини, що музичність цих незаписаних мелодій може припідняти запону туману, пройти крізь вікна й москітні сітки і лагідно, наче ранкова колискова, нас розбудити.