Ким Тхюи - Ru

Пан Ан навчив мене розрізняти відтінки. Пан Мінь розбудив у мені бажання писати. Пана Міня я зустріла на банкетці з червоного вінілу у китайському ресторані на вулиці Кот-де-Неж, де мій батько працював, доставляючи їжу. Я сиділа й робила шкільні завдання, чекаючи доки закінчиться його зміна. Пан Мінь нотував вулиці з одностороннім рухом, окремі адреси, клієнтів, яких треба уникати. Він готувався до постачання їжі так само серйозно, завзято й напружено, як під час навчання на курсі французької літератури в Сорбонні. Його врятувало не небо, а письмо. За роки перебування в таборі перевиховання він написав кілька книжок, увесь час на одному-єдиному клапті паперу, який мав, одну сторінку на іншій, розділ за розділом, нескінченну історію. Без письма він сьогодні не чув би, як тане сніг, як росте листя і як прогулюються хмари. Він не побачив би мішечків у квітуючих братиків, оболонку зірки чи текстуру коми. Вечорами, розмальовуючи на кухні дерев’яних качок, канадських дроф, гагар, селезнів згідно з кольоровим планом, наданим працедавцем, він називав слова зі свого особистого словника: вербозілля лучне, скімлити, квадрафонія, in extremis , саккуліна, логарифмічний, кровотеча, ... вони звучали наче мантра, наче хода в порожнечу.

У той мирний чи повоєнний період у В’єтнамі кожен із нас рятувався по-різному. Мою родину врятував Ань Фі.

Саме Ань Фі, син-підліток подруги моїх батьків, знайшов пакунок золотих таалів, що його вночі мій батько викинув з балкона четвертого поверху. Весь день, що передував тій ночі, батьки просили мене смикати за кінець простягнутого по коридору шнурка, якщо раптом на нашому поверсі з’явиться один із десяти солдатів, що оселилися в нашому домі. Батьки кілька годин просиділи у ванній кімнаті, виймаючи золоті листочки й діаманти, заховані у манюсіньких рожевих і чорних плиточках. Потім вони обережно загорнули їх у кілька шарів мішечків з коричневого паперу, перш ніж викинути. Пакунок, як і передбачалося, приземлився в рештках зруйнованого будинку колишнього сусіда, що навпроти.

Упродовж того періоду на знак вдячності нашому духовному провідникові Хо Ші Міну діти мали завдання садити дерева, а ще збирати цілі цеглини серед руїн. Тож те, що я риюся на руйновищі у пошуках пакета із золотом, ні в кого не викликало підозри. Але я мала бути дуже обачною, бо на дверях стояв один солдат із нашого дому, наглядаючи за тим, куди ми йдемо і що робимо. Знаючи, що він стежить за мною, я надто швидко перетнула те місце і пакета не знайшла, навіть після другої спроби. Тоді батьки попросили пройтися руїнами Ань Фі. Після обшуку він вийшов із торбиною цеглин.

За кілька днів мої батьки отримали пакет золотих таалів, далі передали його організатору нашої втечі на кораблі. Усі таали були на місці. За тих хаотичних мирних часів нікого не дивувало, що голод замінював розум, а невизначеність — моральність, протилежне траплялося нечасто. Ань Фі та його мама виявилися людьми винятковими. Вони стали нашими героями.

Правду кажучи, Ань Фі був моїм героєм задовго до того, як повернув два з половиною кілограми золота моїм батькам, адже коли я до нього приходила, він сідав на порозі свого будинку разом зі мною і замість того, щоб спонукати йти гратися з іншими дітьми, діставав з-за мого вуха цукерку.

У свою першу самостійну, без батьків, подорож я поїхала в Техас, щоб провідати Ань Фі і, своєю чергою, подарувати йому цукерку. Ми сиділи поруч на підлозі, зіпершись на його просте ліжко в університетському містечку, я запитала, чому він повернув моїм батькам пакет із золотом тоді, як його мамі-вдові доводилося домішувати до рису ячмінь, сорго і кукурудзу, щоб прогодувати його й трьох братів, звідки такий жест героїчної чесності. Сміючися й б’ючись подушкою, він відповів, що хотів, аби батьки змогли купити нашу поїздку, інакше не мав би такої милої дівчинки, щоб дражнитися. Він далі залишається героєм, справжнім героєм, бо не може ним не бути, бо він таким є, сам того не знаючи і навіть не бажаючи.

Мені хотілося видаватися героїнею в очах дівчини, яка продавала смажену свинину перед стінами буддистського храму навпроти офісу. Вона розмовляла зовсім мало, завжди заклопотана, поглинута шматками свинини, яку нарізала й нанизувала на десятки паличок, які попередньо розщепила на три чверті. Коли вона розпалювала вугілля в металевій почорнілій від накопиченого впродовж років тлущу банці, на її обличчя було важко дивитися, бо хмара диму й попелу її оповивала, душила й змушувала плакати. Сестрин чоловік обслуговував покупців і мив посуд у двох глечиках води, які стояли просто на краю тротуару, вздовж якого біг водостічний рівчачок. Їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, навдивовижу вродлива, незважаючи на тьмяний погляд і забруднені сажею і попелом щоки.