Ким Тхюи - Ru

Одного дня, як перекладач для нью-йоркської поліції, я мала зустріч із дівчиною, яка колись належала до таких дітей, а нині стала дорослою. Вона була мотною і вешталася вулицями Бронкса. На Мангеттен дісталась автобусом, однак назвати місце, з якого він приїхав, не могла. Сподівалася, що автобус привезе її до звичного ліжка з картонної коробки, що стоїть якраз перед поштою в Сайгоні. Дівчина наполягала на тому, що вона в’єтнамка. Навіть якщо в неї шкіра кольору кави з молоком, густе кучеряве волосся, африканська кров й глибокі шрами, вона в’єтнамка, тільки в’єтнамка, повторювала вона без упину. І благала мене перекласти поліцейському її бажання повернутися в рідні джунглі. Але поліцейський міг відпустити її тільки в джунглі Бронкса. Якби я могла, то попросила б пригорнутися до мене. Якби могла, зітерла б усі сліди від нечистих рук на її тілі. Однак, ми були ровесницями. Ні, я не маю права казати, що мені було стільки років, як і їй: її вік вимірювався кількістю зірок, які вона бачила під час ударів, а не роками, місяцями, днями.

Час від часу спогад про ту дівчину не дає мені спокою ще й тепер. Я запитую себе, чи були в неї шанси вижити в Нью-Йорку. Чи вона досі ще там. Чи поліцейський думає про неї так само часто, як і я. Можливо, мій дядько Шість, який став доктором статистики в Прінстоні, зміг би вирахувати число ризиків і перепон, які їй довелося пережити.

Я досить часто прошу дядечка порахувати, навіть якщо він ніколи не рахував, ні кілометрів, які йому довелося подолати впродовж літа, щоранку ведучи мене на урок англійської, ні кількості куплених для мене книжок, ні кількості мрій, які він для мене сконструював разом із дружиною. Я дозволяю собі багато чого в нього просити. Проте ніколи не зважилася просто сказати, чи він міг би визначити імовірність виживання пана Ан.

Пан Ан приїхав у Ґранбі тим самим автобусом, що й наша родина. І взимку, і влітку пан Ан сидів, підперши спиною стіну й поклавши ноги на перила балкона, з цигаркою в руці. Він був нашим сусідом на поверсі. Тривалий час я думала, що він німий. Якби зустріла його сьогодні, сказала б, що він аутист. Одного разу він послизнувся на ранковій росі і бабах — упав горілиць. БАБАХ! Він кілька разів прокричав «БАБАХ!» і розреготався. Я опустилася на коліна, щоб допомогти йому підвестися. Він обіперся на мене, тримаючись за руки, але не підводився. Він плакав. Ридма ридав. А тоді різко зупинився й повернув моє обличчя до неба. І запитав, який колір я бачу. Блакитний. Тоді підняв великий палець у повітря, а вказівний скерував на мій висок і перепитав, чи небо досі блакитне.

Перед тим, як пан Ан почав мити підлогу на заводі, що виробляв гумові чоботи, у промисловому парку Ґранбі, він був суддею, викладачем, випускником американського університету, батьком і в’язнем. У період між запахом каучуку й теплом суду в Сайгоні його впродовж двох років звинувачували в тому, що був суддею й засуджував співвітчизників-комуністів. Згодом у таборі перевиховання настала його черга бути засудженим і щоранку шикуватись у ряди разом із сотнями інших, що також опинилися на боці тих, хто зазнав утрат через війну.

Табір, оперезаний джунглями, став для них місцем усамітнення, де їм належало оцінити й сформулювати самокритичні оцінки щодо свого статусу контрреволюціонерів, зрадників нації, поплічників американців, а також поміркувати про спокуту, валячи дерева, сіючи кукурудзу, розміновуючи поля.

Дні минають одні за одними, наче ланки ланцюга: першу закручену довкола шиї, останню закріплено в центрі землі. Якось уранці пан Ан відчув, як його ланцюг скорочується: солдати вивели його з рядів і штовхнули на коліна в багнюку перед його колишніми колегами, які відводили перелякані й порожні очі, їхні тіла ледве чи були прикриті лахміттям і шкірою. Він розповів, що коли до його скроні торкнувся теплий метал пістолета, він в останньому бунтівному пориві підвів голову, щоб поглянути на небо. І вперше помітив відтінки блакитного, одні інтенсивніші за інші. Разом вони були такими осяйними, що аж засліплювали. Водночас у тиші почув клацання курка. Жодного шуму, жодного вибуху, ані крові, лише піт. Тієї ночі відтінки блакиті, які він побачив удень, пропливали перед його очима, немов у фільмі, що прокручувався знову і знову.

Він вижив. Небо розірвало ланцюг, врятувало й визволило його, тоді як інші гинули, задихнувшись і засохнувши в контейнерах, не отримавши шансу перелічити відтінки небесної лазурі. Тож тепер він щодня зобов’язує себе порахувати їх для них, разом із ними.