Ким Тхюи - Ru

Тридцятьма роками пізніше батько віднайшов сліди месьє Жірара. Він жив в іншому будинку, дружина його покинула, а донька взяла академічну відпустку, шукаючи мети в житті. Коли батько переповів мені всі ці новини, я відчула себе майже винною. І питала себе, чи ж ми мимоволі не вкрали американську мрію месьє Жірара бодай через те, що так до неї прагли.

Тридцятьма роками пізніше я також знайшла свою першу подругу, Жоанну. Вона мене не впізнала — ні по телефону, ні при особистій зустрічі, бо ніколи не чула, щоб я озивалася, бо ми ніколи доти не розмовляли, бо пам’ятала мене мовчазною і глухою. Вона не дуже й пригадувала, що хотіла стати хірургом, тоді як у середній школі щодо профорієнтації я завжди відповідала, що мене, як і Жоанну, цікавить хірургія.

Керівники з профорієнтації щороку викликали мене в свій кабінет, бо помічали вражаючий розрив між моїми шкільними оцінками й результатами тестів щоденного інтелектуального розвитку, які межували з дефективністю. Чому я не могла знайти зайвий предмет у низці «шприц, скальпель, череп і бістурі», тоді як могла напам’ять розказати текст Жака Картьє? Я засвоювала тільки те, що мені конкретно викладали, переповідали й давали. Ось чому я розуміла слово «хірург», не знаючи слів «коханий» чи «салон для засмаги», чи «катання верхи». Я вміла співати національний гімн, але не знала ні «Танцю каченят», ні вітального приспіву на день народження. Я накопичувала знання навмання, як мій син Анрі, який може вимовити слово «груша» і не може «мама», бо наші шляхи навчання нетипові, всіяні поворотами і складнощами, без певної послідовності чи логіки. Я так само малювала свої мрії через зустрічі, через друзів та інших людей.

Багато іммігрантів реалізували американську мрію. Тридцять років тому місто не мало для нас ніякого значення, був це Вашингтон ДК, Квебек, Бостон, Рімускі чи Торонто, ми перетинали цілі квартали, всіяні трояндовими садами, величезними столітніми деревами, кам’яними будинками, але на жодних дверях ніколи не фігурувало адреси, яку ми шукали. Сьогодні моя тітка Шість і її чоловік (вуйко Шість) мешкають в одному з таких будинків. Вони подорожують першим класом, їм доводиться приколювати записку на спинці своїх сидінь, щоб стюардеси припинили приносити шоколадні цукерки й шампанське. Тридцять років тому у нашому таборі біженців у Малайзії цей самий вуйко Шість повзав повільніше за свою восьмимісячну донечку, бо охляв через брак харчування. Цій самій тітоньці Шість доводилося однією лише голкою шити одяг, щоб купити молока донечці. Тридцять років тому ми з ними жили в чорноті, без електрики, без водогону, всі на купі. Сьогодні нарікаємо, що їхній будинок завеликий, а наша родина надто розкидана, замала, щоб відновити інтенсивність, властиву нашим святам — аж до світанку — коли ми збирались у моїх батьків упродовж перших років нашого перебування в Північній Америці.

Нас було двадцять п’ять, інколи тридцять осіб, у Монреаль ми діставалися із Фанвуда, Монпельє, Спрінгфілда, Ґелфа, збирались у невеличкій трикімнатній квартирі впродовж різдвяної відпустки. Якщо хтось хотів таки поспати, він мав лягати у ванній. Інакше ми всі лежали покотом. Хоч-не-хоч, розмови, сміх і пересварки тривали всю ніч. Кожен дарунок, яким ми обмінювалися, був справді дарунком, бо був значимим. Фактично кожен дарунок був справді дарунком, бо передусім походив головним чином із пожертви і був відповіддю на якусь потребу, бажання чи мрію. Ми всі добре знали, про що мріяли наші близькі, цілісінькими ночами лежали, тісно притиснувшись один до одного. У той час ми мали однакові мрії. Тривалий час ми були змушені мати однакові мрії, мрії про американську мрію.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять, тітка Шість, яка на той час працювала на заводі по переробці курчат, подарувала мені квадратну алюмінієву банку чаю, прикрашену малюнками китайських фей, вишняками й червоно-золотистими й чорними хмарами. Тітка Шість узяла десять складених удвоє клаптиків паперу і вклала в чай ремесло, професію і мрію, яку вона мала для мене: журналіст, червонодеревник, дипломат, адвокат, модний художник-мультиплікатор, стюардеса, письменниця, політик. Завдяки цьому подарунку я дізналася, що існують інші, окрім медицини, професії, що мені дозволяється мріяти про власну мрію.

Проте, американська мрія не покидає нас навіть після її досягнення, як той живець чи наріст. Коли я вперше — високі підбори, спідниця-олівець і течка для паперів — прийшла у в’єтнамський ресторан-школу для знедолених дітей у Ханої, молодий офіціант мого столу ніяк не міг втямити, чому я розмовляю з ним по-в’єтнамськи. Спершу я подумала, що він не вловлює мій південний акцент. Та під кінець трапези він щиросердно пояснив, що я затовста, щоб бути в’єтнамкою.