Ким Тхюи - Ru

Сьогодні мій батько готує цю страву для моїх синів, коли від друзів, які повертаються з Франції, отримує в подарунок бляшанку масла «Бретель». Брати з любов’ю кепкують із батька, бо, характеризуючи це законсервоване масло, він послуговувався найнеймовірнішими суперлативами. Я з ним згодна. Мені подобається запах цього масла, бо нагадує про дідуся по батьковій лінії, який помер в оточенні солдатів-пожежників.

Я також люблю використовувати ці блакитні піали зі срібними кільцями, коли пригощаю дітей вершковим морозивом. Це єдині предмети, які я хотіла успадкувати після моєї тітки, яку вигнали з дому по смерті дідуся й бабусі по татовій лінії. Тітка стала буддисткою, оселилась у хижці за плантацією кокосових горіхів, позбавлена будь-якого матеріального добра, окрім дерев’яного ліжка без матраца, віяла з сандалового дерева й чотирьох блакитних піал, що належали її батьку. Вона якусь мить вагалася, перш ніж вдовольнити моє прохання: для неї піали залишалися символом останнього зв’язку із земними клопотами. Невдовзі після моїх відвідин вона померла у тій хижці, оточена ченцями з сусіднього храму.

Я на три роки повернулася працювати у В’єтнам. Однак, я жодного разу не навідалася до рідного міста свого батька, яке не далі як за двісті п’ятдесят кілометрів від Сайгона. Маленькою я долала цю відстань, блюючи, навіть якщо мама встеляла авто подушками, щоб мене не так гойдало. Дороги були всіяні глибокими вибоїнами. Комуністичні повстанці мінували їх уночі, а проамериканські військові розміновували їх удень. Інколи якась із мін вибухала. Тоді доводилося годинами чекати, доки військові засиплять ями й позбирають людські рештки. Одного разу розірвало на шматки жінку, довкола неї розсипалися подрібнені квітки жовтих гарбузів. Вона, очевидно, їхала на ринок їх продавати. Можливо, десь на узбіччі вони знайшли й тільце її малюка. Можливо, ні. Можливо, її чоловік загинув у джунглях. Можливо, саме вона була саме тією жінкою, яка втратила кохання перед будинком префекта, мого дідуся по маминій лінії.

Одного разу, коли ми сиділи, поринувши в темряву фургона вантажівки, що везла нас збирати полуницю чи квасолю, мама розповіла мені про жінку, поденну робітницю, яка щоранку чекала свого хазяїна навпроти дому мого дідуся по маминій лінії. Садівник мого дідуся щоранку виносив їй порцію нерозсипчатого рису, загорнутого у банановий листок. І щоранку, стоячи у вантажівці, яка везла її на плантацію гевеї, вона дивилася на садівника, який даленів, стоячи посеред саду бугенвілій. Одного ранку він не перетнув битий шлях, несучи їй сніданок. А тоді ще одного ранку... і ще одного. Якось увечері вона простягнула мамі аркуш, обписаний чорними знаками запитання, виключно знаками запитання. Нічим іншим. У вантажівці, набитій робітниками, мама не бачила її. Молода дівчина не повернулася ні на плантації, ні в сад бугенвілій. Вона зникла, не знаючи, що садівник марно просив у своїх батьків дозволу одружитися з нею. Ніхто їй не сказав, що на прохання садівникових батьків дідусь погодився перевести його в інше місто. Ніхто не сказав, що садівник, якого вона любила, був змушений поїхати, не залишивши їй листа, бо вона була неграмотною, бо була дівчиною, яка їздила в товаристві чоловіків, бо її шкіра була надто спечена сонцем.

У мадам Жірар була така сама спечена шкіра, навіть якщо вона не працювала ні на малинових полях, ні на плантаціях. Мадам Жірар найняла маму, щоб у неї прибирати, не знаючи, що до свого першого трудового дня мама ніколи не тримала в руках мітли. Мадам Жірар була платиновою білявкою на кшталт Мерилін Монро, з небесно-блакитними очима, а месьє Жірар, високий брюнет, був гордовитим власником старомодного виблискуючого авто. Він частенько приймав нас у своєму білому домі з бездоганно підстриженим газоном, з квітами обабіч входу і килимом у кожній кімнаті. Вони були втіленням нашої американської мрії.

Їхня донька запрошувала мене брати участь у змаганнях на роликових ковзанах. Вона ділилася зі мною своїми замалими для неї сукенками, серед них літня бавовняна сукенка, блакитна з дрібненькими білими квіточками, на бретельках, які зав’язувалися на плечах. Я носила її влітку, а також і взимку, одягаючи наверх білий светр з високим комірцем. Кілька перших років ми не знали, що для кожного вбрання є своя пора року, що не треба просто носити одяг, який у нас є. Коли нам було холодно, ми вбирали одну річ поверх іншої, шар за шаром, немов подорожні, не перебираючи й не відаючи про різні категорії одягу.