Ким Тхюи - Ru

У п’ятдесят п’ять років моя мама почала жити, дозволила собі захоплюватися, знову взялася себе створювати.

А от моєму батькові створювати себе знову не треба. Він належить до тих, хто живе лише миттю, без прив’язки до минулого. Він насолоджується кожною миттю свого теперішнього так, немов би вона завжди найліпша і єдина, без порівняння, без вимірювання. Саме тому він завжди був оповитий найбільшим, найліпшим щастям, чи стояв зі шваброю в руках на сходах готелю, чи сидів у лімузині, маючи стратегічну зустріч із міністром.

Від батька я успадкувала відчуття постійного вдоволення. Але де ж він його знайшов? Чи це зумовлено тим, що він був десятою дитиною в сім’ї? Чи довгим очікуванням повернення викраденого батька? До того, як французи пішли з В’єтнаму, до того, як туди прийшли американці, сільська місцевість країни зазнавала терору різних угруповань шпани, які були впроваджені французькою владою, щоб поділити країну. Звичною справою був продаж заможним родинам цвяха в обмін за викуп викраденої особи. Якщо цвях не купували, його вводили в мочку вуха — чи деінде — викраденого. Родина дідуся його цвях викупила. Повернувшися, він послав своїх дітей до кузенів і кузинок у міста, щоб гарантувати їм безпеку та постійний доступ до освіти. Тож батько рано навчився жити далеко від батьків, покидати місця й любити час нинішній, не прив’язуючися до минулого.

Саме тому він ніколи не цікавився справжньою датою свого народження. Офіційна дата у свідоцтві, виданому мерією, припала на день без бомбардувань, без вибухів мін і без захоплення заручників. Можливо, батьки вважали, що існування їхніх дітей починається в перший день відновлення нормального життя, а не в мить їхнього першого подиху.

Він так само не відчував потреби повернутись у В’єтнам після від’їзду. Тепер люди з його рідного міста навідуються від імені інвесторів-забудовників, щоб він почав вимагати документи на право власності на будинок свого батька. Вони кажуть, що там живе десяток родин. Останній раз, коли ми його бачили, він служив казармою для солдатів-комуністів, яких перевчали на пожежників. Вони родинами обжилися в цьому великому будинку. Чи їм відомо, що вони живуть у домі, сконструйованому французьким інженером, який закінчив Національну школу мостів і доріг [5] Один із найстаріших у світі цивільних інженерних навчальних закладів, заснований 1747 року, самостійний підрозділ Паризького технологічного інституту, готує лише магістрів і докторів наук. ? Чи ж їм відомо, що цей будинок є знаком вдячності мого двоюрідного дідуся моєму дідусеві, його старшому братові, за те, що послав його вчитися у Францію? Чи ж вони знають, що десятеро дітей, які там виросли, сьогодні живуть у десяти різних містах, бо їх викинули із рідного гнізда? Ні, нічого вони не знають. І не можуть знати: вони народилися після того, як французи покинули країну, і ще до того, як їм могли викладати цей період в історії В’єтнаму. Можливо, вони ніколи не бачили виразно обличчя американця без камуфляжу, аж поки кілька років тому в їхнє місто не приїхав перший турист. Вони знають одне: якщо мій батько знову стане власником будинку і продасть його інвестору-забудовнику, вони отримають невеличкий статок, компенсацію за те, що впродовж останніх місяців їхнього життя тримали моїх дідуся й бабусю у найвужчій кімнатці їхнього власного дому.

Інколи, вечорами, п’яні й геть ошизілі, солдати-­пожежники стріляли через віконні занавіски, щоб змусити дідуся мовчати. Дідусь перестав розмовляти, ­власне, після інсульту, що стався ще до мого народження. Я ніколи не чула його голосу.

Дідуся із батькового боку я завжди бачила тільки лежачим, випростаним на величезному ебеновому ліжку для відпочинку, що спиралося на ­різьблені ніжки. На ньому завжди була бездоганно біла, без жодної зайвої складки піжама. Батькова сестра П’ять, яка вирішила не виходити заміж, щоб доглядати за батьками, затято дбала про гігієну дідуся. Вона не терпіла жодної плями, жодного сліду неуваги. Під час трапези за дідусем сидів слуга, який стежив, щоб той тримав спину рівно, тоді як тітонька давала рис, ковток за один раз. Найбільше він любив рис зі смаженою свининою. Шматки свинини нарізалися так тоненько, що здавалося, що це м’ясо січене. Але їх треба було не сікти, а лише нарізати маленькими квадратиками по два міліметри з кожного боку. Вона змішувала м’ясо з паруючим рисом у біло-блакитній піалі зі срібним кільцем по краю, щоб уникнути сколів. Якщо ці піали тримати перед сонцем, можна побачити напівпрозорі частинки у випуклостях мотивів. Їхня якість перевірялася власне завдяки відблискам, що підкреслюють блакитні відтінки орнаментів. Упродовж десяти років, щодня, при кожній трапезі піали зручно вмощувалися у глибині тітчиних долонь. Тримаючи тонку й гарячу піалу в руках, вона додавала в неї кілька крапель соєвого соусу і невеличкий, наче горішок, шматочок масла «Бретель», яке імпортували із Франції у червоній консервній бляшанці з золотими літерами. Час від часу я також мала право на цей рис, коли навідувалася до дідуся.