Ким Тхюи - Ru

Дядько Два, старший син у родині, був депутатом і керівником опозиції. І належав до партії, яку створили молоді інтелектуали, вони вважали себе частиною третього табору, який проявляв характер, стоячи під перехресним вогнем. Проамериканський уряд дозволив створити цю політичну партію, щоб угамувати гнів і шум молодих ідеалістів. На афіші на міській площі першим зазначили ім’я мого дядька. З одного боку, він спокушав членів своєї команди політичною програмою. З іншого, завдяки своїй поставі героя-коханця втілював сподівання на подобу демократії у своїх виборців. Своєю безтурботною палкістю і харизмою молодого самця йому вдалося зламати кордон між китайською і в’єтнамською родинами. Він належав до тих, хто може дискутувати про вплив браку паперу на свободу преси з міністром, а водночас обійняти за талію його дружину й полинути у вальсі, навіть якщо в’єтнамки не вальсують.

Упродовж усього дитинства я таємно бажала бути донькою дядька Два. Його донька Сао Май була для нього принцесою, навіть якщо він інколи на кілька днів забував про її існування. Батьки шанували Сао Май як prima donna . Дядько Два частенько влаштовував удома свята. І частенько у розпал вечірки зупиняв усілякі розмови й садив свою доньку на стільчик біля піаніно, щоб вона зіграла якусь невеличку п’єску. В його очах упродовж цих двох коротеньких хвилин звучання «Під місячним сяйвом» існувала тільки ця лялька з пухкими пальчиками, яка спокійнісінько тренькала на піаніно перед натовпом дорослих. Я щоразу сідала під сходами, щоб запам’ятати, як дядько цілує Сао Май у носик, доки гості аплодують. Час від часу він приділяв їй усього дві хвилини уваги, але цього було досить, щоб моя кузина мала внутрішню силу, якої в мене не було. Незалежно від того, чи був її живіт порожнім чи наповненим, Сао Май, не вагаючися, завжди віддавала накази своїм старшим братам і мені.

Мене й кузину Сао Май виховували разом. Я була або в неї, або у нас із нею. Траплялося так, що в неї вдома не залишалося ні зернинки рису. Коли її батьки були у від’їзді, служниці також зникали, незрідка з горням рису. А батьки від’їжджали часто. Якось її брат нагодував нас старим рисом, що прилип до денця каструлі. Додав до нього трохи олії й зеленої цибулі і подав на обід. Ми вп’ятьох пожували цей підсушений коржик. Траплялися дні, коли нас закидали горами манго, лонган, лічі, сухої ліонської ковбаси, еклерів.

Батьки моєї кузинки купували залежно від кольору якогось фрукта чи пахощів приправи, а то й просто у миттєвому пориві. Їжа, яку вони приносили додому, випромінювала ауру свята, занепаду, лихоманки. І не переймалися порожнім горням для рису у кухні, ні віршем, який ми мали вивчити напам’ять. Вони просто-напросто хотіли, щоб ми напихалися манго, щоб ми вгризались у м’якоть фруктів, що бризкали соком, щоб кружляли одне довкола одного й довкола них, як дзиґи під музику «Дверей», Сільвії Вартан, Мішеля Сарду, Бітлів, Кіта Стівенса...

У нас страви завжди були приготовлені, служниці на місці, а домашні завдання контро­льовані. На відміну від батьків Сао Май, мама давала нам тільки два манго, якими я мала поділитися з обома братами, щоправда, у кошику було ще з десяток плодів. Якщо ми сперечалися щодо розміру порцій, вона забирала їх і вже не давала, доки ми не навчилися знаходити компроміс при нерівному поділі двох манго між нами трьома. Тож інколи я воліла їсти сухий рис разом із моїми кузенами.

Я хотіла бути зовсім інакшою, ніж моя мама доти, доки якось вирішила, що обидва сини мають мешкати в одній кімнаті, навіть якщо в будинку є ще дві вільні кімнати. Мені хотілося, щоб вони навчилися підтримувати один одного, як це робила я з двома братами. Хтось мені сказав, що зв’я́зки сплітаються, коли разом смієшся, а ще коли ділишся і коли зазнаєш розчарування при розподілі. Можливо, саме завдяки тому, що плач одного серед ночі призводив до плачу іншого, мій син-аутист, зрештою, усвідомив присутність Паскаля, свого старшого брата, якого перші три-чотири роки життя він не помічав. Нині він з очевидним задоволенням віддається в обійми Паскаля чи ховається за ним при появі чужих людей. Можливо, власне завдяки цим перерваним-розірваним снам, Паскаль охоче ставить лівий черевик перед правим, щоб послабити заціпенілість, якою страждає його брат, аби той міг почати новий день, не дратуючися, без непотрібних потрясінь.

Тож, напевно, мама мала рацію, коли змушувала нас учитися ділитися, і не тільки між мною і братами, а ще й між нами і нашими кузенами. Я ділилася своєю мамою з кузинкою Сао Май, бо мама взяла під свою відповідальність виховання племінниці. І ми, наче близнючки, ходили в одну школу, сиділи за однією партою в тій самій школі. Іноді моя кузинка замінювала нашу вчительку, коли та виходила, й опинялася на її місці, розмахуючи її довгою лінійкою. Їй було п’ять чи шість рочків, як і нам усім, але лінійка ніколи її не бентежила, бо, на відміну від нас, Сао Май завжди підносили на п’єдестал. Тоді як я пісяла в трусики, бо не наважувалася підняти руку й попроситися вийти і не наважувалася пройти до дверей, коли на мене всі дивляться. Кузинка нападала на всіх, хто списував мої відповіді. Метала громи й блискавки на тих, хто насміхався з моїх сліз. Вона мене захищала, бо я була її тінню.