Ким Тхюи - Ru

Любов, яку знає мій син Паскаль, визначається кількістю сердець, намальованих на картці, чи кількістю історій про драконів, розказаних під пуховим покривалом у світлі ліхтарика. Маю почекати ще кілька років, перш ніж зможу йому розповісти, що в інші часи, в інших краях батьки проявляли любов, добровільно залишаючи своїх дітей, як, наприклад, Хлопчика-мізинчика. Так само як матір, яка серед високих гірських вершин Хоа Ли катала мене по воді за допомогою довгої жердини, хотіла покинути свою дитину, віддавши її мені. Хотіла, щоб я стала їй матір’ю замість неї. Вона воліла оплакувати відсутність своєї дитини, ніж бачити, як та біжить за туристами, намагаючися продати вишиті нею скатертини. На той момент я була юною дівчиною. І серед цих скелястих гір бачила тільки величний пейзаж замість нескінченної любові тієї матері. Часом уночі я біжу довгими смугами землі повз буйволів, щоб покликати й узяти дівчинку за руку.

Я чекаю, доки Паскаль подорослішає на кілька років, перш ніж зможу пов’язати історію матері з Хоа Ли з розповіддю про Хлопчика-мізинчика. Тим часом розповідаю йому про свиню, яка подорожувала у домовині, щоб минути спостережні пункти між сільською місцевістю і містами. Він любить, коли я імітую плакальниць поховального кортежу, які невтішно ридали і кидалися на довгий дерев’яний ящик тоді, як одягнені в білий одяг, з пов’язками на голові, фермери намагалися їх стримати й розрадити на очах в інспекторів, що звикли до видовища смерті. Прибувши до міста й опинившися за зачиненими дверима якогось таємного, щораз іншого помешкання, фермери віддавали свиню різнику, який ділив її на шматки. Далі торговці прив’язували їх довкола пояса і стегон, щоб відвезти на чорний ринок, родинам, нам.

Я розповідаю все це Паскалю, щоб зберегти в пам’яті шмат історії, якій ніколи не знайдеться місця у шкільній програмі.

Я пригадую учнів середньої школи, які нарікали на обов’язковий курс історії. Ми, тоді зовсім малі, не знали, що цей курс був привілеєм, який собі могли дозволити тільки країни, де панував мир. До того ж, люди надто зайняті своїм щоденним виживанням, щоб знайти час для написання своєї колективної історії. Якби я не жила серед величної тиші широких замерзлих озер, серед щоденної банальності мирного життя, у любові, яку святкують з ку́льками конфетті й шоколадом, я, либонь, ніколи не зауважила б тієї старої жінки, яка жила поблизу могили мого прадідуся у дельті Меконґу. Вона була дуже старою, такою старою, що піт стікав її зморшками, наче ru , який прокладає борозенку землею. Її спина була зігнутою, такою зігнутою, що спускатися сходами їй доводилося задкуючи, щоб утримати рівновагу і не скотитися головою вниз. Скільки зернят рису вона посадила? Скільки часу її ноги пробули в багнюці? Скільки разів за її рисовим полем сідало сонце? Від скількох мрій вона відмовилась, аби через тридцять-сорок років виявитися зігнутою вдвоє?

Ми часто забуваємо про існування всіх цих жінок, які несли В’єтнам на своїх спинах тоді, як їхні чоловіки й сини на своїх носили зброю. Про них забувають, бо з-під своїх конічних шапок вони не бачили неба. Вони тільки й чекали, доки на них впаде сонце, щоб нарешті радше знепритомніти, ніж заснути. Якби вони залишалися в очікуванні сну, то уявляли б своїх синів розірваними на тисячі шматочків чи тіла чоловіків, що плавають на річці, немов той непотріб. Раби обох Америк уміли виспівувати свій біль на полях бавовнику. А ці жінки вирощували свою журбу у камерах своїх сердець. Через усі ті болі вони ставали такими обважнілими, що не могли розхилитися. Не могли випростати свій викривлений, зігнутий під тягарем туги хребет. Коли чоловіки вийшли з джунглів і знову почали ходити земляними насипами довкола своїх рисових ділянок, вони далі несли на своїх спинах тягар нечутної історії В’єтнаму. Досить часто вони без жодного слова так і згасали під тією важкою ношею.

Одна з таких жінок, з якою я була знайома, померла, послизнувшись у своєму туалеті, притуленому над ставком, де було повно карликових сомиків. Її пластикові капці ковзнули. Якби на ту мить хтось за нею спостерігав, він побачив би, як її конічна шапка зникає за чотирма щитами, які ледве чи приховували її тіло, що сиділо навпочіпки, й, оточуючи з усіх боків, ніяк не забезпечували захисту. Вона померла у сімейній відстійній ямі, занурившися головою в яму з екскрементами між двома дерев’яними дошками, за власною хижкою, оточена схожими на котячу морду сомиками, що мають жовту плоть, гладеньку шкіру і не мають ні луски, ні пам’яті.