Ким Тхюи - Ru

Опісля смерті тієї старої жінки я щонеділі ходила на берег ставка з лотосами у передмісті Ханоя, де щоразу бачили двох-трьох згорблених жінок із тремтячими руками, які, сидячи в круглому човні, пересувалися по воді за допомогою жердини, щоб покласти чайні листочки всередину розкритих квітів лотоса. Наступного дня вони поверталися, щоб, доки пелюстки не зів’яли, по одному позбирати їх після того, як ув’язнені листочки всю ніч вбирали пахощі маточок. Жінки казали мені, що так кожен листочок чаю зберігає душу цих ефемерних квітів.

Фото не змогли зберегти пам’ять про наші перші різдвяні ялинки. Гілки, зібрані у лісах монреальського передмістя чи висмикнуті з-за ободу запасного колеса, вкритого білою тканиною, видаються лисими, позбавленими будь-якої магічності, тоді як насправді вони були набагато гарнішими за наші сьогоднішні восьмифутові ялинки.

Батьки частенько нагадують мені з братами, що не мають грошей, щоб залишити їх нам у спадок, та я гадаю, що вони вже заповіли нам багатство своєї пам’яті, яка дає змогу вловлювати красу грона гліциній, вразливість слова, силу зачудування. Ба більше, вони подарували нам ноги, щоб крокувати до наших мрій, до нескінченності. Либонь, це достатній багаж, щоб ми самі могли продовжувати свою мандрівку. Інакше ми захаращували б свій шлях майном, яке довелося б перевозити, страхувати, давати йому раду.

В’єтнамська приказка каже: «Бояться тільки ті, в кого довге волосся, адже ніхто не може потягти за волосся того, в кого його немає». Тож я намагаюся, за змоги, дотримуватися того, що для мене прийнятно.

У будь-якому разі, після нашої втечі на судні ми навчилися подорожувати з мінімумом багажу. Чоловік, який у трюмі корабля сидів поруч із моїм дядьком, не мав ніякого багажу, навіть маленької сумки з теплим одягом, як у нас. Він усе віз на собі. На ньому були купальний костюм, шорти, штани, футболка, сорочка і светр, решту він сховав у заглибинах: діаманти вставлені в кутні зуби, золото на зубах, скручені американські долари в анусі. Одного разу в морі ми бачили, як жінки розгортали гігієнічні серветки, щоб вийняти американські долари, тісно складені втроє по всій довжині.

Я мала браслет із протезного акрилу, рожевого, як штучні щелепи. Він був наповнений діамантами. Окрім того, батьки повшивали діаманти у коміри сорочок моїх братів. Але на наших зубах золота не було, бо торкатися зубів дітей нашої мами було зась. Вона часто казала, що зуби й волосся є коренями чи, можливо, первозданним джерелом особистості. Мама хотіла, щоб наш зубний апарат був бездоганним.

Саме з цієї причини навіть у таборі для біженців вона зуміла знайти пару зубних щипців, щоб виймати наші молочні зуби, які хиталися. І щоразу розмахувала перед нами вирваним зубом під пекучим малайзійським сонцем. Закривавлені зуби гордо виставлялися напоказ у тканині з малюнком піщаного пляжу й загорожі з колючого дроту. Мама казала, що можна збільшити мої очі і, можливо, навіть поладнати мої надто відстовбурчені вуха. Однак переробити інші структурні недосконалості мого обличчя вона не зможе. Тож, принаймні, зуби мають бути бездоганними, зокрема, не варто міняти їх на діаманти. Вона також знала, що якби наше судно захопили таїландські пірати, вони повиривали б і золоті зуби, й кутні з діамантами.

Поліція отримала наказ «таємно» пропускати всі кораблі, які перевозили в’єтнамців китайського походження. Китайці були капіталістами, отже, антикомуністами як за етнічним походженням, так і акцентом. Тож інспектори мали право їх обшукувати, позбавляти всього до останньої хвилини, до приниження. Моя родина і я — ми стали китайцями. Ми поклика́лися на гени предків, щоб із мовчазної згоди поліції мати змогу виїхати.

Мій прадідусь по мамі був китайцем. У вісімнадцять років він випадково потрапив у В’єтнам, одружився із в’єтнамкою і мав восьмеро дітей. Четверо з його дітей вирішили стати в’єтнамцями, а четверо китайцями. Четверо в’єтнамців, серед них і мій дідусь, стали політиками й науковцями. Четверо китайців досягли процвітання у торгівлі рисом. Навіть якщо мій дідусь і став префектом, йому не вдалося переконати чотирьох китайських братів і сестер віддати своїх дітей до в’єтнамської школи. В’єтнамський клан зовсім не володів сечван. Родина була розділена надвоє, країна також: південна частина — проамериканці, північна — комуністи.

Мій дядько Цюнг, старший мамин брат, грав роль мосту між двома культурними кланами і двома політичними таборами. До того ж, його ім’я означає «разом», але я називаю його Два, бо в південних в’єтнамців є традиція замінювати імена братів і сестер у порядку народження, починаючи з цифри 2.