Ким Тхюи - Ru

Другові доводилося прокидатися на світанку, адже супи продавалися вранці. Для кожного супу передбачалася окрема вермішель: кругленька до супу з яловичиною, маленька й пласка зі свининою й креветками, прозора з курятиною... У кожної жінки були свої спеціалізація і маршрут. Коли Марі-Франс, моя викладачка у Ґранбі, попросила мене описати свій сніданок, я відповіла: суп, вермішель, свинина. Вона перепитувала за різних обставин, імітуючи момент прокидання, протираючи очі й потягуючися. Моя відповідь звучала однаково, хіба що з незначною зміною, рисом замість вермішелі. Інші в’єтнамські діти описували сніданок майже так, як і я. Тоді вона подзвонила додому, щоб перевірити правдивість моїх слів у батьків. Ми поступово перестали їсти супи й рис на сніданок. Особисто я так і не знайшла їм замінника. Тож і снідаю лише час від часу.

Звичку снідати супом я відновила у В’єтнамі, коли була вагітною Паскалем. Мені не хотілося ні корнішонів, ні арахісового масла, вистачало чашки супу з вермішеллю, купленої на розі вулиці. Упродовж усієї моєї молодості бабуся забороняла їсти ті супи, бо чашки мили в малесенькому відерці води. Продавчині не могли носити на плечах ще й воду на додачу до бульйону й чашок. За нагоди вони просили в людей чистої води. Маленькою я часто чекала на них біля загорожі неподалік від кухонних дверей, тримаючи чисту воду напоготові. Свою ляльку з блакитними очима я охоче виміняла б на дерев’яний ослінчик. Таки треба було запропонувати їм цей обмін, бо тепер дерев’яні ослінчики замінено пластиковими, вони значно легші, вже без шухлядки, і нездатні фіксувати сліди втоми й виснаження, як це відбувалось у прожилках дерева. Продавчині вступили в сучасну еру, продовжуючи нести весь тягар коромисла на своїх плечах.

Відбиток мішечка з хлібом для сандвічів «Pom» з червоними й жовтими смужками на нашому першому тостері незмивний. Наші хрещені у Ґранбі вписали цей господарчий пристрій на початку списку першочергових покупок після нашого прибуття в нашу першу квартиру. Переїжджаючи з одного помешкання в інше, ми роками тягали тостер за собою, ніколи ним не скориставшись, адже снідаємо рисом, супом, тим, що залишилося звечора. Ми спокійно почали їсти рис «Кріспіс» без молока. Брати́ додали грінки й варення. Наймолодший брат снідає двома скибочками хліба для сандвічів з маслом і малиновим джемом; і так упродовж двадцяти років, без винятку, у Нью-Йорку він чи в Нью-Делі, у Москві чи Сайгоні. Його бонна-в’єтнамка пробувала змінити його звички, подаючи паруючі кульки з нерозсипчатого рису, вкриті свіжозмеленою стружкою кокосового горіха, підсмаженими зернятами кунжуту й потовченим у ступці арахісом, або шматок ще теплого багета з шинкою, присмаченого домашнім майонезом, печінковим паштетом, прикрашеного гілочкою коріандру... Тильним боком долоні він відсував її намагання і брався за свій хліб для сандвічів з морозилки. Коли я востаннє була в нього, знайшла у чорній шафі старий забруднений тостер. Це єдина дрібничка, яку він тягає за собою з країни в країну, немов би вона була точкою закорінення або спогадом про перше закорінення.

Свою точку закорінення я знайшла, коли поїхала зустрічати Ґійома у ханойський аеропорт. Там я розплакалася, вчувши від його футболки запах кондиціонера для білизни «Бунс». І два тижні спала, поклавши щось із Ґійомового одягу собі на подушку. Ґійом, зі свого боку, був засліплений пахощами джекфрута, рамбутана, кумквата, дуріана, карамболю, гірких гарбузів, польових (сухопутних) крабів, сухих креветок, лілій, лотосів, трав. Він неодноразово ходив на нічні ринки, де продавці обмінювалися кошиками овочів, фруктів і квітів, торгувались у гамірному і контрольованому, наче на підмостках Біржі, хаосі. На нічні базари я йшла разом із Ґійомом, накинувши щоразу на сорочку один із його светрів, бо виявила, що для мене оте «вдома» зводиться до цього звичайного, простого, банального запаху північно-американської буденності. У мене ніде не було цивільної адреси, жила я в квартирі, що належала ханойському офісу. Книжки мої тимчасово лежали у тітки Вісім, дипломи у батьків у Монреалі, фото у братів, зимові пальто у колишньої сусідки по квартирі. Я вперше констатувала, що «Бунс», запах «Бунса» викликає у мене ностальгію.

Упродовж перших років життя у Квебеку мій одяг тхнув сирістю і їжею, бо після прання його розвішували на мотузках, натягнутих між стінами наших спалень. Уночі, власне щоночі останнім образом для мене були барвисті ряднини, розвішані впоперек кімнати, наче тибетські молитовні прапори. Роками я вдихала пахощі пом’якшувача одягу своїх однокласників, які до мене доносив вітер. І з радістю принюхувалася до пакунків із вживаним одягом, який нам давали. Хотілося нюхати тільки його.